Два брати – одна солдатська доля

Влітку минулого року, коли на сході України розпочались бойові дії, українці всерйоз занепокоїлись загрозою незалежності та територіальній цілісності своєї держави. На хвилі небаченого раніше патріотизму чоловіки з усієї України масово записувались у ряди Збройних Сил та в добровольчі батальйони. Подекуди доходило до того, що з ночі формувались черги у військкомати. Не залишались байдужими до трагічних подій у країні й наші містяни.

Первомаєць Олексій Соколовський подав заявку на вступ до батальйону “Донбас”. Наприкінці серпня нарешті дочекався відповіді. Зібрав старшого сина до школи, молодшого – до садочка, а сам 1 вересня прибув у розташування батальйону. Екіпіруватися та дістатися місця призначення допомогла Первомайська самооборона.

Олексій Соколовський:

– У батальйоні “Донбас” воюють здебільшого місцеві. Вони розпитували, чому я, сам з Миколаївської області, вирішив приєднатись до них? “Бо Миколаївщина і Донбас – це все одна й та сама Україна, правда ж?” – запитував я їх. Вони лише посміхались із вдячністю у відповідь на такі слова. Перед війною навіть довелось попрацювати в Донецьку. Там я займався оформленням розважального центру. Навпроти нього якраз тривало будівництво нового стадіону “Донбас Арена”. Напередодні “Євро-2012” Україна відбудувала місто, все було нове, сучасне.

У мирному житті Олексій без діла не сидів. В основному, працював на себе, був досить успішним майстром із виготовлення меблів. Часто подорожував, оскільки замовлення мав по всій Україні, на власні очі бачив всі її регіони. Тому, коли Батьківщина опинилась у небезпеці, без роздумів попрямував туди, де вирішувалась її доля.

Олексій Соколовський:

– Рідним я повідомив, що їду до Києва на заробітки, аби не було зай­вих хвилювань. Одного разу, коли ми були на стрільбищі, пролунав дзвінок по мобільному. Телефонував двоюрідний брат Сашко, який із дитинства мені за рідного.

Олександр Говденко:

– Коли він відповів на мій дзвінок, я почув, що його голос переривається звуками кулеметної черги і одразу все зрозумів. “Як ти міг без мене?!” – тільки й дорікнув. За кілька днів я теж був у добровольцях.

Як і Олексій, старший на рік Олександр Говденко був випускником Первомайської середньої школи № 3. Останнім часом він працював у Києві в охоронній компанії.

Олександр Говденко:

– Влітку з Києва на схід йшли тисячі добровольців. Я вже й сам збирався піти, а коли дізнався, що брат уже там, зникли останні сумніви. Щоправда, я опинився в добровольчому батальйоні “Шахтарськ”. Були з братиком на постійному зв’язку – я його намагався перетягнути до себе в “Шахтарськ”, а він мене – в “Донбас”. Врешті-решт, ми таки опинились в одній бойовій частині.

Хлопці разом перейшли до лав Збройних Сил України, підписали контракти. Вступили до 93‑ї окремої механізованої бригади. Службу проходили в 6‑й роті 2‑го батальйону. Олександр отримав військову професію кулеметника, Олексій – помічника кулеметника. Були в одному кулеметному розрахунку.

Олексій Соколовський:

– Наша рота теж складалась, в основному хлопців, з Луганської та Донецької областей, багато з них, як і я, перейшли з батальйону “Донбас”. Багато людей питають, чому вони приховують свої обличчя? Тому що у багатьох на окупованій бойовиками території залишились сім’ї – не можна ризикувати їхнім життям.

17 січня неподалік Донецького аеропорту 6‑та рота прийняла бій. Йшли в атаку на сімох БМП. У момент, коли підрозділ Олексія і Олександра потрапив під мінометний обстріл, брати йшли пліч-о-пліч. Одна й та сама міна накрила обох.

Олексій Соколовський:

– Коли я вже повз поранений, дуже боліло все тіло, відчував, що стікаю кров’ю і втрачаю сили. В екстремальних умовах важко об’єктивно оцінити свій стан, навіть промайнула думка: “Ну ось і все, кінець…” Така секундна слабкість. Але вже за мить: “Стоп, як же так?! Треба зачепити з собою хоча б кількох “сепарів”! Вже навіть приготував гранату, щоб підірвати себе і тих, хто до мене наблизиться, якщо захочуть взяти в полон. Але “сепарів” так і не дочекався, прибігли свої. Вирішив – треба будь-що вижити.

Олександр Говденко:

– Хлопці з нашого відділення нас і витягали звідти. Перші джгути і перші знеболюючі дали саме вони. Мене допомагав витягти боєць із позивним “Фікс”. Згодом він загинув у тому бою.

Незважаючи на сильні ушкодження і велику кровотечу, хлопців вдалось врятувати. Спочатку Олександра доправили в Селідово, а Олексія – в Красноармійськ, де зробили першу операцію на животі. Згодом – до Дніпропетровська, в лікарню імені Мечникова, де зробили операцію вже на правій нозі.

У Олексія – мінно-осколкове поранення правої ноги, зламані обидві кістки нижче коліна і пошкоджена стопа, 23 уламки тільки в ногах. У Олександра – важкі мінно-осколкові ушкодження кінцівок: правої руки та обох ніг. Хлопцям зробили вже по кілька операцій.

Тепер вони – у військових шпиталях. Олексій – у Києві, Олександр – в Одесі. Олексій Соколовський вже потрохи стає на ноги за допомогою милиць, але пересувається на візку. Прагне якнайшвидше повернутись до бойових побратимів. Лікарі поки що не розділяють його оптимізму – металева конструкція в нозі Олексія буде щонайменше ще чотири місяці.

Олександр Говденко відновлюється важче, з ліжка все ще не підводиться. Позитивна новина – днями йому зняли гіпс із руки. На одній нозі ще загоюються м’які тканини, тож втручатись туди зарано, на іншій нозі – апарат Єлізарова.

Лікування і реабілітація хлопців будуть тривалими. Звертаємось до міської влади, депутатського корпусу, підприємств міста та усіх небайдужих із проханням про допомогу для наших героїв.

Номер рахунку в ПриватБанку Олексія Миколайовича Соколовського: 5168757275739714.

Номер рахунку в ПриватБанку Олександра Олександровича Говденка: 4149437852497765.

С. Гоцуляк

vsesvit-news.info