Михайло Єлисейович Слабченко. Чи ми пам’ятаємо?

Край первомайський прославлений на весь світ земляками та їхніми досягненнями. Науковцями також. Наприклад, Михайлом Єлисейовичем Слабченком.

Жаль, але, знову ж таки, далеко не всі навіть ім’я його чули у нашому місті. А між тим його знають за межами України, на інших континентах. І заслужив таку славу він працею у сферах історії, права. Його вважають творцем української політології, державницького напрямку національної історіографії. Він професор, доктор історичних наук, до речі, перший одеський професор-історик, який викладав українською мовою. Автор історичних розвідок, літературознавець, культурознавець. Його сфер роботи, як і праць, не полічити: “Організація господарства України…”, у якій він уперше детально дослідив соціально-економічну історію Запоріжжя та Гетьманщини XVII‑XVIII століть; “Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст., “Опыты по истории права Малороссии”, “Малорусский полк”… Він постійно протистояв у поглядах М. Грушевському, а серед прихильників були Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін, В. Пархоменко, Л. Окиншевич, К. Антипович.

Народився Михайло Слабченко на Одещині 1882 р., родина бідувала. Але обдарований юнак все ж вчився в Одеському університеті на історико-філологічному факультеті, перевівся на юрфак. Ще студентом написав багато наукових праць, оволодів сімома (!) мовами. Викладав, працював у редакціях, на телеграфі, захистив магістерську у Франції. Очолював соціально-історичну секцію в Одеському університеті… Та перелічити всю динаміку його активної діяльності не можна, як і кількість арештів, пов’язану з цим. Спадок його неоціненний, хоч і досі не відомо, куди поділася велика кількість документів і праць у тому числі. Сьогодні про нього пишуть дисертації, відшукуючи спогади та документи в архівах, із його поглядами рахуються у найпрестижніших вузах. Про нього пам’ятають.

Так запам’ятала знайомство з ним Н. Полонська-Василенко: “Це була винятково цікава людина, з палким темпераментом. В усьому, що він оповідав, відчувались захоплення і пристрасть”. Його студентка Берта Гінзенберг-Плохотнюк: “Не дивлячись на правильні риси обличчя, був дуже непривабливим. Він переніс чорну віспу, обличчя було вкрите крупними віспинками… Я не зустрічала більше в житті людини з подібною зовнішністю і одночасно з якоюсь зовсім незвичною чарівністю, яка примушувала під час спілкування зовсім забути про спотворення обличчя віспою”.

Інший його студент і близька людина, Януш Радзейовський, у статті “The last years of Mykhailo Slabchenko” (Journal of Ukrainian Studies / The Canadian Institute of Ukrainian Studies. – Toronto, 1983, p. 81‑84) для іноземців, які вивчають україністику, описав, відповідно, останні роки життя вченого. І найцікавіше те, що минули вони у нашому Первомайську. Похований Слабченко тут же. Треба наголосити, що матеріал цікавий, варто познайомитися. Радзейовський пише, що вчився у вечірній школі 1948 р. в 10‑му класі після служби в армії, а Слабченко став тоді викладачем німецької. Був страшним, худим, зі слідами віспи на обличчі, одягався бідно (дослівно: у дрантя). З’ясувалося, що він був професором історії з Одеського університету і вчений з великими досягненнями. “Йому не дозволили повернутися до міста, де він народився, адже щойно звільнився після багатьох років ув’язнення, і його цивільні права були обмеженими. Він був із гарячим серцем, дружнім, і зацікавлював своїх студентів. Він був особливо зацікавлений тими, хто мав великий життєвий досвід, хто служив на фронті, хто фізично працював. Можливо, це те, що змусило його зацікавитися мною… Розповіли нам, що Слабченко знав близько дюжини мов. Він справді читав багатьма мовами. Німецьку він знав дуже добре, але швидше з теоретичного боку… Він попросив мене назвати йому класиків французької літератури, щоб порадіти живому інтелектуальному спілкуванню. Серед кількох книг, що вижили з його оригінальної бібліотеки, я бачив видання на стародавній перській мові… Я дав йому книги польського письменника Стефана Зеромскі, чиї роботи він знав досить добре. Він дуже цікавився Польщею. Був зацікавлений психологічною проблемою: яке враження першого зіткнення із Заходом, людьми з різним менталітетом було справлене на молодого чоловіка (на мене), який з’явився у 18 зі Сходу. Він часто повертався до цієї теми, і, здавалося, сам пережив дещо схоже”. Щодо громадянської позиції, Слабченко був у стороні від пересічних представників інтелігенції. Він дозволяв собі вільно і просто висловлювати власну точку зору про теоретиків влади, наприклад, про Маркса, відомі праці якого, як йому здавалося, він знав добре. Навіть дозволяв собі іронізувати. Його вважали ексцентричним. Любив говорити з учнями про їхні плани, устремління, змушував українців поважати власну національну культуру. З усього гіркого досвіду, який у нього був, це ще ніколи й ніде не було для нього таким важливим, тому це стало причиною його подальшої долі.

Як згадує Януш, і це підтверджують дослідники, Михайло Слабченко працював інспектором у відділі освіти у 1948‑1949 рр. (іноземні мови). Тому відвідував, як зазначено, уроки вчителя французької мови Петра Телехівського. Телехівський був мстивим, і коли Слабченко описав його уроки як “тяжке дітонародження” (над ним жартували й інші вчителі), на одному з методологічних засідань висловився про нього: “ідеологічно чужа людина” і “його сутність, що гниє, отруює нашу атмосферу, отруюючи наших дітей”. В результаті Слабченка звільнили. Це було м’яким покаранням, але трагедія у той час була в тому, що для відставників за законом тоді не було забезпечення, людина мала працювати до останнього дня. А фізична праця була неможливою для здоров’я Слабченка. “1950‑го Слабченко був уже без роботи і без доходів. Він був зі старшою жінкою, співмешканкою з ранішого періоду його життя. Я вмовляв його взяти малу суму грошей…”, але все скінчилося купівлею для нього кількох французьких книг з теорії державного закону. Іншим разом він попросив дістати трохи отрути, не бачив іншого шляху “покінчити з цим усим”. Кілька разів він ходив на залізничний міст, але дуже боявся висоти. Йому допомагав хірург Захарів – борошном, але не регулярно. Його співмешканка жебракувала біля місцевого ринку. Януш розповідає, що вона померла першою, він лишився сам. Його знайшли мертвим вдома, у холоді. Очевидних слідів отрути не знайдено, але й розтину не було. Він помер від голоду і холоду.

Це одна версія. За іншою була залізниця. Лише рік – 1952 – збігається в усіх джерелах. Де знаходиться могила – невідомо, але за інформацією, підтвердженою міським РАГСом, із зазначених у джерелах кладовищ біля ЗОШ № 1 та на Одеській залишається по роках останнє, адже на ньому ще хоронили у 1952‑му. Зазначено причину смерті: рак шлунку. Там же інформація про дружину: Людмилу Іванівну Слабченко, яка померла 1955 р. від гангрени. Жив Слабченко у Первомайську на вул. Металістів, 21 (нині Медведєва). Сьогодні цей будинок з іншим номером, а сусіди не пам’ятають або не знають про академіка. Приїхавши сюди, хотів працювати в одеському вузі, але відмовили, тому працював у школах № 1 і 3 Первомайська. Є багато версій про події в житті історика, тому зацікавленим варто ознайомитися самостійно.

Реабілітований Михайло Єлисейович 1989 року.

Н. Левицька

vsesvit-news.info