А чи готові ми сьогодні?..

14 грудня обрано для вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС не випадково. 30 листопада 1986 року було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті “Правда” надруковано повідомлення про те, що держкомісією було прийнято в експлуатацію комплекс захисних споруд – так званий “саркофаг”.

У 1994 році громадські організації чорнобильців України звернулися до керівників держави з листом, у якому запропонували заснувати в календарі визначних дат країни День учасників ліквідації Чорнобильської катастрофи. Тоді офіційне рішення не було прийняте, але ліквідатори самостійно почали відзначати цю дату. Офіційно День ліквідаторів був введений тільки 2006-го року, але ж відзначається він в Україні з 1986 року, коли учасники ліквідації аварії на ЧАЕС зібралися разом, щоб згадати свою першу перемогу.

Попри всі труднощі і проблеми, самі ліквідатори називають 14 грудня – святом. У ліквідації катастрофи на ЧАЕС брали участь більше 650 000 осіб із усього Радянського Союзу, з яких більше половини представляли тодішню УРСР. Можливо, Україна стане автором хорошого почину, і День ліквідатора з’явиться в Росії, Білорусії та інших країнах.

Про те, що відбувалося на території забруднення у перші дні після аварії, розповідає очевидець – Юрій Калашніков:

– 26 червня о другій ночі мені, як сержанту запасу, надали повістку, що зобов’язувала з’явитися до військкомату о шостій ранку. До того я вже почув по радіо про аварію на Чорнобильській АЕС. Спочатку всіх, хто прибув, – із півсотні людей – направили до Червоноармійська, не повідомивши, куди й навіщо. Там нас пересадили в автобуси та повезли далі. Читаючи назви населених пунктів, ми вже здогадалися, куди їдемо. Проїжджали через Прип’ять – було моторошно: на вулицях залишені дитячі велосипеди, іграшки у пісочницях, пусті гойдалки.

Розташувалися ми у наметовому містечку. З міста Первомайська тоді нас приїхало разом шестеро, зараз у живих залишилося лише троє. Нам повідомили, що перебуваємо у 10 кілометрах від реактора по прямій та у 20 кілометрах – по сільській дорозі.

На реакторі працювали бригадами по десятеро. Нам поставили завданням подання стислого повітря для відбійних молотків, якими знімали бетонні намости для подальшого поховання у могильниках. На роботи везли машиною, працювали не більш, як 2 години на добу. Ті, хто працювали із відбійними молотками, – не більш, як 30 хвилин, дезактиватори, що чистили транспорт, який виїжджав із зони, працювали по 4 години, а ті, хто піднімався на дах реактора для зняття уламків – не більше однієї хвилини. Цього часу вистачало, щоб піднятися, взяти й скинути уламки… Більш тривале перебування було небезпечним для життя.

А для захисту нам видавали байковий спецодяг фіолетового кольору та респіратори – “пелюстки”. Повертаючись, милися у польовому душі, дехто збирав гриби, які потім складали до купи (фон у них був до 10 мкрн / г), або ловили рибу (фон – 4‑5 мкрн / г), яку складали у польові гумові басейни, а потім відпускали. На деревах було безліч яблук та груш, проте бажаючих скуштувати їх не було. Годували підсилено, пайки були на зразок льотних. Хоча навколо було болото, комахи нас не торкалися, а з живих істот був гусак Яшка, що залишився від попередників. Коли до нього підносили дозиметр, він зашкалював за 300. Проте почувався він непогано та часу годування у їдальні не пропускав.

У таборі жили хлопці, які евакуювали місцевих мешканців – вони скаржилися, що ті щоразу намагалися одними їм відомими стежками повернутися додому. Наш командир, який уже служив на атомному підводному човні, радив якнайчастіше купатися в душі та міняти одяг, а ще – паритися щодня і в майбутньому.

Вже тоді було зрозуміло, що проблем зі здоров’ям буде безліч. Постійно відчувався солодкуватий присмак та першіння у горлі, іноді починалися приступи головокружіння, деякі втрачали свідомість, постійно відчували слабкість, тому біля всіх стежин були натягнуті мотузки – щоб можна було повернутися до табору.

Проте сьогодні, обертаючись назад, я розумію, що не лише я, а й усі інші добровільно пішли б на ліквідацію, не замислюючись про наслідки для себе, розуміючи масштаби цієї трагедії.

Страшна аварія, що розділила історію країни на “до” та “після”, стала трагедією світового масштабу. Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусію та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою), Великобританію та острів Мен. У 30‑кілометрову зону навколо ЧАЕС стали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і ті, до  яких входили терміново зібрані резервісти. Їх всіх пізніше стали називати “ліквідаторами” (слід зазначити, що певна частина, досить велика, військових-призовників не змогла отримати цей статус через “втрату” документів про місце служби). Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрали максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986‑1987 роках, у них взяли участь близько 240 000 осіб. Повторимося: загальна кількість ліквідаторів за всі роки – близько 650 000 осіб.

І назавжди увіковічені загиблі іконою “Чорнобильський спас” – єдиною, де зображені ліквідатори. Це ікона, на якій – Господь наш Ісус Христос, Мати Божа, архангел Михаїл, живі й мертві ліквідатори чорнобильської катастрофи, які віддали життя та здоров’я, аби зберегти життя мільйонів. Низький вам уклін! А тим, хто сперечається, чи варто ж сплачувати чорнобильцям оздоровчі… Панове, а якщо лихо станеться сьогодні? Чи готові ви одягти тоненьку “пелюстку”- респіратор та піти скидати розпечений графіт із даху атомного пекла?

Підготувала А. Степул

vsesvit-news.info