Український Песке. Повернення митця

“Всі ці ріки і ставки, ліси й сади – їх я завжди згадую, хоча більше 40 років відділяють мене від моїх рідних місць. Як у чарівних казках, я б перенісся туди, на мою Україну, і навіть вночі знайшов би те, що залишив у своєму серці, тому що зображення, які не можна стерти, врізалися в мою пам’ять на все життя…” Такі слова Іван Пескевич написав у щоденнику, вже ставши відомим усьому світові Жаном Песке. Протягом усього життя він сумував за голтянським краєм, за Україною.

Нагадаю: народився Жан Песке саме тут, у селі Голті (тепер Первомайськ). Мати, Антуанетта Знамерівська, була з польських багатих дворян, володіннями яких були села на сучасній території України. За однією з версій, Іван народився в одному з них – Новосілках (тепер у Кіровоградській області). Але насправді Антуанетта Пескевич народила сина саме в Голті, по дорозі додому, в родове помістя в Новосілках.

Батько був відданим своїй справі лікарем, тому в часи нашестя холери він метався містами і селами України, рятуючи життя. На жаль, хвороба перемогла його, залишивши п’ятирічного Івана без тата. Мати вийшла заміж вдруге, і вітчим так і не зміг знайти спільної мови з хлопцем. Тому влітку, на канікулах, Іван любив проводити час у рідного дядька. Саме там, усамітнюючись, він все далі заходив у лісову гущавину, щоб розповісти про все природі. Психологи в один голос кажуть, що дитинство впливає на всі періоди життя особистості. Немає сумнівів, що так вийшло і з Песке. Українські пейзажі, білі хати разом з любов’ю матері до мистецтва стали основою народження Жана Песке. Мама віддала сина до Київської школи малюнка, а за нею була Одеська школа малювання (1886 р.), де митець вивчав архітектуру, займався у класі малюнка. Не буду навіть перераховувати, хто, крім нього, навчався в обох школах і бував у ній. Згадаю лишень І. Рєпіна, М. Врубеля, І. Айвазовського, К. Малевича, а також те, що Одеська школа посідала особливе місце в Україні, адже була першою і найвідомішою, хоч Київська і не дуже їй поступалася.

Подальший шлях Івана Пескевича проліг у напрямку Варшави. Там жила рідня, а коштів у 19‑річного юнака на  щось серйозніше було недостатньо. Там продовжилося навчання у Школі вишуканих мистецтв. Життя культури у польському місті сподобалось Пескевичу менше, ніж, хоча б, в Одесі. Крім того, юний художник саме тут вперше відчув віяння нових художніх течій на противагу канонічному одноманіттю. Він відчув, що хоче розвиватися, і тому поїхав до Франції з рекомендаціями від наставника – професора Войцеха Герсона. Один з учнів професора – Антон Остен – пізніше став другом Песке і допоміг записатися до Академії Родольфа Жуліана та знайти житло. Нові викладачі, до речі, відомі зі Школи мистецтв, часто дарували свободу учням: за роботою не надто слідкували та ще й навчали не гірше, ніж у самій офіційній Школі. Саме Академія, в якій було безліч іноземців, подарувала художнику нове ім’я: Жан. Так там називали Івана: вимовляти легше. А згодом він, щоб швидше продавати свої картини, почав підписувати їх J. Peskй.

Між загальноприйнятим мистецтвом і вільним він обрав, нарешті, останнє, а наступним кроком став імпресіонізм. Запис у щоденнику митця: “Імпресіонізм створює враження відчиненого вікна на природу”. Імпресія у перекладі з французької – враження, а імпресіонізм – художній напрям, який характеризується фіксацією вражень. Поль Сезанн колись сказав: “Я малюю так, як бачу, як відчуваю… а відчуваю я дуже сильно. Інші теж відчувають і бачать, але не зважуються це втілити. Я ж одважуюсь”.

Отож, після половини року навчання в Академії художник став самостійним. Йшли роки розвитку і визнання. За своє мистецьке насичене життя Песке спілкувався з багатьма знаменитостями, і сьогодні його ім’я поряд із багатьма, зокрема з Камілем Піссаро – прихильником імпресіонізму та постімпресіонізму, в якого Жан навчався. Песке став поступово постімпресіоністом, тобто дотримувався не лише зорових вражень, а прагнув передавати матеріальність світу. Крім того, особисто був знайомий із Анрі Тулуз-Лотреком, з Полем Серюз’є, Полем Сезанном, Морісом Дені, Полем Сіньяком, П’єром Боннаром – багато з них входили до групи французьких художників модерністів-символістів “Набі”.

Жан Песке вважається одним із зачинателів Паризької школи (Ecole de Paris), знаної усьому світу тим, що до неї входили художники різних національностей та художніх напрямків. Існувало це об’єднання у 1900‑1960‑х роках, серед представників його – Жан Карзу, Анрі Матісс, Марк Шагал, Пабло Пікассо.

Песке став відомим у багатьох країнах світу, а його справді неповторні шедеври побували на виставках у Лондоні, Варшаві, Каннах, Нью-Йорку тощо. Картини його тепер коштують мільйони і знаходяться у найкращих музеях світу, в основному, у Франції, зокрема, в Луврі. Цікаво, що у 1934 році Песке сам заснував у французькому містечку Кольюрі музей, який і досі діє, і в якому зібрано творіння багатьох знаменитостей.

Обравши Францію, Жан Песке часто згадував, як свідчать записи у його щоденнику, Україну. Якось, побачивши кораблі з Одеси, він навіть заплакав. Кажуть, Песке бував після визнання в Україні, кажуть, хотів повернутися. Але “всемогутня” радянська влада змогла зробити так, щоб навіть імені його ніхто не знав. Ось чому аж через століття після народження художника Жана Песке ми відкриваємо його для себе, вивчаючи, перш за все, свою історію. Згадуються слова Сократа: “Я знаю, що я нічого не знаю”. А ще – Леонардо да Вінчі: “Існує три різновиди людей: ті, що бачать, ті, що бачать коли їм показують, та ті, що нічого не бачать”. Так давайте ж дивитися, пізнавати і бачити!

Нагадую, що до кінця вересня у Київському національному музеї російського мистецтва – виставка, присвячена творчості художника. Вперше для земляків! Інтерв’ю захоплено давали гості з Уельсу (Великобританія), які вирішили відвідати виставку. Георгій Хаценков – друг сім’ї Песке, вірніше правнука Жана Песке, – формував колекцію протягом 20 років і привіз її в Київ з Монако, з власних фондів. Хоч і не всю: загальна кількість робіт Песке у нього – близько 170. Крім того, колекції усього світу пишаються шедеврами майстра. Не дарма виставці в Києві дали назву: “Жан Песке. Діалог культур”, оскільки яскравості та розмаїттю переплетень її етнічних сюжетів можна заздрити.

Дружина митця, Катерина Лушнікова, була теж художницею родом із Забайкальської області (сучасна Росія). В сім’ї Песке було 4 дітей, яких художник зображував на полотнах разом з дружиною. Із французькими поляками Песке постійно підтримував зв’язок і навіть був знайомий з ученою Марією Склодовською-Кюрі. Росіяни, поляки, українці й французи претендують на ім’я всесвітньо відомого художника, називаючи його своїм земляком. Але ж існує одна річ, яка дозволяє нам, українцям, називати його своїм: світогляд художника формувався з дитинства протягом 19 років саме на землі, де течуть Буг, Синюха і Дніпро, а любов його до мистецтва формувала наша природа. В Україні він навчився основам справи свого життя, став художником, і цей факт не заперечить ніхто, незважаючи на те, що Песке рік жив у Польщі з ріднею, а також на те, що територія нашої сучасної держави була частиною Російської імперії.

Картини живописця, графіка, пастеліста, гравера Песке – натюрморти, портрети, пейзажі, інтер’єри. Їх порівнюють з роботами багатьох художників зі світовими іменами. Зокрема, російському художнику Шишкіну Песке в зображенні пейзажів – рівня. Різниця у тому, що природа Песке – яскраве враження, а картини Шишкіна романтичні й реалістичні. Погоджусь з Огюстом Ренуаром, який говорив: “Якби можна було описати й пояснити картину, малярство не було б мистецтвом”. Тому й не намагатимусь описувати і вам, шановні читачі, того ж раджу.

К. Муцет

vsesvit-news.info