У Віфлеємі, в стайні на сіні, Христос родився всім на спасіння! Люди, радійте, Христа вітайте, Божому Сину славу віддайте! Слава на небі Богу Святому, На землі спокій роду людському!

За сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима, в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем – “дім хліба” з єврейської), майже дві тисячі років тому Діва Марія “породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них” (Луки, 2.7). Чоловік Марії – Йосиф – назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало “Спаситель”. Бо ще задовго до появи дитини на світ сповіщав Йосифу ангел небесний: “І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів” (Матвія, І, 21).

Богонемовля ще тихо спало собі на сіні в яслах убогого вертепу – печери для утримання худоби, а весь навколишній світ уже змінився. Нова яскрава зірка з'явилась на небі й повела трьох мудреців зі Сходу до Ісуса. Ангел зійшов на поля віфлеємські, і зачудовані пастухи поспішили привітати Дитятко Боже, бо почули: “Сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь” (Луки, 2, 12). Світ змінився, бо просвітліли серця людські, і була в цю мить радість на небі, “і на землі мир, у людях добра воля!” (Луки, 2, 14).

Так оповідає про народження Ісуса Христа Біблія. Із найдавніших часів у пам'ять про цю подію 7 січня святкують православні християни Різдво Христове.

У побутовому селянському календарі українців XIX – початку XX ст. зимові святки – найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню – найбільшому релігійному святу православних).

В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сонцестояння, наші пращури відзначали народження нового, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на його честь і досі запалюють під Різдво “живий” вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва – “Святвечір” (“вілія”, “кутя”) був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні й буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Урочисто вносив він до господи сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті – на врожай і достаток. Це була коляда (а може, то втілення бога Коляди, чиє ім'я згадують літописи?) або ще “дідух”, “дідочок”. Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами – святинями інших часів, іншої релігії.

А панувала у Святвечір кутя – головна обрядова страва. Як удасться кутя – буде крута ще й із “верхом” – то буде на урожай, а в оселі щастя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня, а діти під час цієї церемонії завзято мекають, мукають, іржуть, квокчуть, крякають – щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини.

На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні. Риба, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали із куті.

Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, щоб не скаржилася. Бо за повір'ям, у ніч під Різдво дарує їй Бог мову – за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос.

Кутю давали курам, “щоб гарно неслися”. Її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі-повитусі. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. На Чернігівщині для них навіть значили ложку, перев'язуючи її жовтою стрічкою.

Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя можна, згідно з повір'ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час; вода із трьох криниць, принесена в роті, віщувала дівчатам заміжжя. Правда, цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, засікав господар сокирою пороги господарських будівель, примовляючи при цьому: “Згинь, щезни, нечиста сило!”

Наставало Різдво, і все живе славило Ісуса Христа народженого.

“Благословіть колядувати?!” – допитувався “тичина” чи “береза” – ватажок парубочої громади.

“Та просимо, колядуйте!” І лунали колядки: “Нова радість стала” або “Господарський двір на семи стовпах”.

А ще на Різдво “ходили з вертепом”. Звичай цей, що виник під впливом католицьких релігійних містерій, поширений переважно у західних областях України.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами в хатах уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечеряти – щоб раніше жати; не дозволяли пити з відра – щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться.

Різдво… Народилося нове сонце, народився Христос.

Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд.

Т. Ковальчук

vsesvit-news.info