Грудень землю грудить

Як стверджує у своїй книжці “Місяцелік” Василь Скуратівський, у давні часи початок зимового літочислення іменувався “студнем”. В Іпатіївському літописі (1118 р.) цей місяць називають “грудень” – “нерівний, покритий грудками шлях”.

У різних регіонах зустрічаються назви місяця: “хмурень”, “стужайло”, “мостовик”, “трусим” тощо. Поляки, білоруси називають цей місяць “грудзень”, сербохорвати – “грудан”, словаки – “груден”. На Закарпатті місяць називали “мочавець” (вологий, мокрий) та “андріїв” (від свята Андрія Первозванного – 13 грудня).

В європейських мовах збереглося давньоримське означення “децембер” (десятий місяць року).

На 22 грудня припадає зимове сонцестояння, за яким визначають астрономічний початок зими. Всі дохристиянські вірування европейських народів пов'язували з ним “народження сонця”, “родини сонця”, “сонцеворот”, “ріст сонця”. Тому 25 грудня свято Спиридона називали ще й Спиридон-сонцеворот. Цього вечора наші пращури прогнозували погоду на наступний рік. Із розрізаної навпіл цибулини відбирали 12 пелюсток (починаючи із зовнішньої й до середини), що символізували кожен місяць року, насипали в середину кожної пелюстки однакову кількість солі (маленьку ложечку) й залишали до ранку. Вранці спостерігали, як помокріє сіль у кожній пелюстці цибулі. Якщо сіль мокра, значить, цей місяць у наступному році буде мокрий, суха – суха погода переважатиме цього місяця.

Такі прогнози на погоду наступного року робили в цю ніч данці, голландці. Вони розрізали свіжий огірок на дванадцять кружалець і теж посипали однаковою кількістю солі. Прогноз – такий самий.

Наші пращури вважали, що погода кожного наступного дня від Спиридона (25 грудня) відповідає характерові погоди всіх дванадцяти місяців. Тому протягом 12 днів запам'ятовували погоду.

Ретельно велись спостереження за змінами в погоді (через кожну годину). Для хліборобів це було важливо, щоб завбачити погоду на весь рік.

Грудень вважався місяцем відпочинку. За дослідженням демографів, природний пік народжуваності впродовж року теж припадав на грудень.

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят – Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці, яке в народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна, незаймана). Вважають, що цього дня Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло, а тому і свято називають “Виденням”.

Згідно з церковними легендами та апокрифічним “Євангелієм Якова”, коли Марії виповнилося три роки, вона разом із іншими дівчатами увійшла до храму зі світильником. Первосвященик (а ним був Захарія, в майбутньому батько Іоанна Предтечі) узяв дитя на руки, поцілував і мовив: “Маріє, Господь звеличить ім'я твоє в усіх поколіннях, а в кінці днів пред'явить тобі ціну викупу синів Ізраїлю”. Вимовивши це, він поставив дівчинку на третю сходинку храмового жертовника, де зійшла на неї благодать Божа.

З цією датою на всій території України пов'язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. На Рівненщині говорили: “Введення прийде, свят наведе”. І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: “Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде”, “Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома”, “Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави”, “Як на Введення вода, то буде в мисці молоко”, – говорили на Харківщині. Ці народні спостереження првильно вловлювали взаємозв'язок погодних і кліматичних явищ, оскільки в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.

Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відві-дувача – “полазника”. В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.

Якщо першим у хату заходив молодий гарний чоловік, а до того ж ще й із грішми – добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть “вестися” гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий та ще й бідний чоловік – це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться… А найгірше, як увійде до хати стара жінка – “то вже добра не жди…”, – вважають у селі Гальчинцях Теофіпольського району Хмельницької області. Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введення. Недобрий знак, якщо цього дня хтось із сторонніх приходить позичати.

Іноді функції “полазника”, як зазначає дослідник О. В. Курочкін, виконували, зокрема в Прикарпатті, тварини (бичок, кінь), яких урочисто вводили в хату, годували й поїли, “щоб худоба добре водилася”.

В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що, за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року.

На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли “самосівні” коноплі, “щоб прядиво пішло на руку”.

На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим'я – “щоб давали багато молока”. А “щоб була густа сметана” – варили з борошна густу киселицю й давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав “живності”, обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям, примовляючи при цьому заклинання.

У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед “дівчат-чарівниць” святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лили воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання.

Вони вірили, що така “свячена” вода годиться на “привернення” парубків до них.

Українським селянам були відомі колись “житійські правила”, пов'язані із цим святом – що можна і чого не можна робити в цей день: “До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається”, “Від Введення до Дев'ятого четверга (Дев'ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля”; “Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу”.

Невдовзі після Покрови із дня Семена-літопроводця (14 вересня) розпочиналися вечірні зібрання молоді, що в різних місцевостях називалися: вечорниці, вечурки, супрядки, музики, де дівчата працювали (пряли, шили), а хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, влаштовували різноманітні ігри, співали, танцювали, розповідали всілякі бувальщини та небилиці й заважали дівчатам працювати. Вечорниці поділялися на два види: буденні, де в основному працювали, допомагаючи собі піснею й веселили жартами, і святкові, на яких веселощі й ігри, святковий стіл відігравали провідну роль. Крім цього, якщо молодь розходилася додому після цього “з першими півнями”, то це вважалося вечорницями, якщо ж засиджувалися аж до третіх півнів, то це були вже досвітки. Саме з такими святковими вечорницями й досвітками пов'язане виконання багатьох обрядових церемоній та звичаїв протягом зими.

Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для сільської молоді України, де молодь розважалася, зближувалася і, як наслідок, одружувалася.

Кожна частина села, а то й кожна вулиця, мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться.

На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки й заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно, збиралися дівчата ввечері.

Крім звичайних вечорниць, була колись ще, так звана, складчина. Як правило, вона проводилася лише чотири рази на рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на Заговини – перед Великим постом і Пилипівкою.

Назва походить від того, що дівчата й хлопці “складались” і влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями.

В обов'язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили в хату, де мав відбутися цей захід, як кажуть у народі, хто що мав: одна – борошна на вареники, друга – сиру, капусти, третя – масла, сметани тощо.

В обов'язки ж хлопців входило забезпечення музикою, міцними напоями й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами.

Підготувала Т. Ковальчук

vsesvit-news.info