Виконаний заповіт

Коли дослідники говорять про голодомор 1932‑33 років, мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 року. Саме за ці 17 місяців, тобто приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня…

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8 % загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8‑9 і більше разів.

У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищий у 5‑6 разів. У Донбасі – у 3‑4 рази. Фактично, голод охопив увесь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався в тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв. Із урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

Причиною голодомору стала політика сталінського режиму щодо українців як нації і, зокрема, щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

Коли автомобілі минають село Кримку, то водії та пасажири неодмінно помічають величезний хрест, що притулився на самій околиці старого кладовища. Та рідко хто зупиняється, аби подивитися, чому саме тут розмістилася святиня. Саме цей хрест охороняє страшну таємницю, яка чорною плямою залишилася на совісті радянської влади. Саме під цим хрестом у величезній ямі сплять вічним сном чоловіки та жінки, немовлята та школярі, молодь та старі — всі, хто не пережив страшний 1933‑й рік, той рік, коли пшениця звелася на людський зріст, а врожай був надзвичайним.

Розповідає безпосередній учасник страшних подій Пилип Дем’янович Бакшанський:

“Мені тоді 10 років минуло, а жили ми у комуні інвалідів, бо батько був інвалідом германської війни. Комуна існувала у період 1931‑1936 років, завідував нею, як ще пам’ятаю, Арон Вайнберг, та підпорядковувалася вона Одеській владі. Годували баландою з борошна, а ще на кожного дорослого на день видавався фунт хліба, дитині – півфунта. Хліб, справжній, білий, возили з Одеси. Мати тоді була дояркою в комуні, а батько – завгоспом.

Іноді до нас приходили люди – страшні, запухлі – та просили їсти. Їм давали тарілку баланди – останню їжу, яку їм довелося спробувати в житті, адже, з’ївши, вони помирали – прямо тут, не відходячи від столу. Їх відвозили на цвинтар.

Кожного дня нас підводою везли до школи. Ходили ми в одну школу із всіма дітьми, ту, що біля церкви. По дорозі на нас покладався обов’язок: зібрати трупи та завезти до спільної ями. Мене, як найменшого, вкидували до ями, там я мусив заплющувати померлим очі та складати руки. А вже потім витягали мене за руки. Підвода поверталася, а ми пішки йшли до школи. Чи то я не боявся, бо звик бачити щохвилини смерть, чи не розумів до кінця…”

Дружина Пилипа Дем’яновича Марія Карпівна також пережила голодомор, а вижила теж завдяки комуні. Біля хати була комора, яку здавали комуні під зерно. Зерном, власне, й розплачувалися за оренду. “Його терли на камені, а мама торбинками носила родичам, рятуючи від голодної смерті”, – згадує Марія Карпівна.

Часи минули, та Пилип Дем’янович ніяк не міг позбутися тієї страшної картини, яку довелося побачити в дитинстві. У радянські часи про пам’ятник годі було й мріяти, адже голодомор взагалі не визнавався, а вже якщо про хрест – ще й із партії виженуть, а вони ж комуністи! Та він із нині покійними друзями В. Гречаним та М. Осавуленком неодноразово заводили мову про те, що місце потрібно відзначити.

Лише після отримання незалежності Пилип Дем’янович звернувся до голови сільради В. Цихоненка і запропонував поставити хрест, адже навіть через роки чудово пам’ятав місце спочинку загиблих земляків. Оглядаючи дерева по селу, він помітив великого сухого дуба: “Мабуть, з нього й буде пам’ятник. Дуба зрубали, притягли до пилорами, староста церкви взявся робити хрест. Нарешті готовий пам’ятник завантажили на самоскид, зібралося чоловіків п’ять, викопали яму перед тим місцем, де була та страшна могила, та й встановили. А ставили його саме на свято Воздвиження! Потім хрест освятив батюшка, півчі відспівали, навіть прийшли школярі й стояли на тому самому місці, де колись заплющували померлим очі їх однолітки. Так я виконав заповіт своїх друзів, що пішли з життя, та позначив місце, яке ніхто й ніколи не має права забути…”

Н. Довженко

vsesvit-news.info