“Як парость виноградної лози, плекайте мову!”

В листопаді 1997 року був виданий Указ Президента України “Про День української писемності та мови”.

У ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця.

Нагадаємо, що Преподобний Нестор Літописець – киянин, у сімнадцять років прийшов до Києво-Печерської лаври послушником. Прийняв його сам засновник монастиря Преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

Найвизначнішою працею Нестора Літописця є “Повість временних літ” – літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише наслідували Преподобного Нестора, але перевершити так і не змогли. “Повість временних літ” була і залишається найвидатнішою пам’яткою слов’янської культури. Тому Нестора Літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності…

Впродовж кількох століть український народ привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, яка сягає глибокої давнини й нараховує багато тисячоліть. За науковими розвідками лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI‑IX століттях. Процес унормування загальнонародної української мови вчені відносять до ХІІІ-ХІV століть. У різні періоди літературна мова української народності поєднувала в собі елементи давньоруської писемної мови (Х-ХІІІ ст.), українсько-білоруської (ХІV-ХV ст.), слов’яноукраїнської, староукраїнської (“простої мови”), церковнослов’янської (ХІV-ХVІІ ст.). Інтенсивне формування нової української мови дослідники відносять до другої половини ХVІІІ-ХІХ століть. Зачинателем сучасної української літературної мови вважається І. П. Котляревський, а основоположником – Т. Г. Шевченко. Разом із розвитком писемного слова український народ став великою нацією, здатною вирішувати питання будь-якої складності й ваги.

Ще Вольтер писав, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вивчати все життя.

У День української писемності та мови стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Цей унікальний мовний марафон був ініційований великим українським меценатом і громадським діячем Петром Яциком, який усе життя прожив у Канаді, але завжди пам’ятав про рідну землю. Після здобуття незалежності він часто приїздив до України. Мовна ситуація в Україні дуже непокоїла Петра Яцика, бо він був переконаний, що є мова – є й держава, немає мови – немає держави. Так народилася ідея конкурсу з української мови для української ж молоді. Рік від року конкурс набуває популярності, бо головна мета цього мовного змагання – утверджувати державний статус української мови, підносити її престиж.

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.

Надія перших “незалежних” років на те, що під впливом соціально-політичних перетворень, повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовності поступово буде “розмито”, що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть щораз лояльнішими до своєї державної мови і невдовзі говорити українською правильно стане престижним, сьогодні видається доволі ілюзорною. Даруйте за песимізм.

Отже, з “парадового боку” ситуація виглядає так: у нове тисячоліття українська мова входить у довговиборюваному почесному статусі мови держави (держави незалежної), як мова національна, друга серед слов’янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто численним) видавничим – навчальним і довідковим – забезпеченням у царині україномовної освіти. Реальна мовна ситуація й стан української національної мови на її сучасному етапі є дещо іншими. Хоча статистичну перевагу (нехай незначну) україномовного населення над російськомовним (а не навпаки, як у В. Хмелька) обстоює І. Бурковський, проте сам досить красномовно й підсумовує розпочату ним же полеміку: “Але все‑таки частка носіїв російської мови в Україні наближається до половини всієї людності. Така ситуація є патологічною”.

Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арго, сленг, жаргони, почасти просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні.

Не стала українська мова поки що й робочою мовою “влади”, котра її ж офіційність та обов’язковість свого часу проголосила. Не оминаємо й той факт, що під час передвиборної кампанії по‑новому сильно звучали заклики з високих трибун до надання російській мові статусу другої державної або офіційної, які активно пропагувалися і під час попередніх.

Але все ж таки українська мова, почавши функціонувати на вищих щаблях суспільства, перетворилась на символ влади й соціального успіху. Нею стала користуватися владна еліта. Будучи стриманішими в оцінці даної ситуації, ми все ж сподіваємося, що бажане таки стане дійсним. Бо коли мова перетворюється на символ влади, вона водночас стає потужним чинником у формуванні суспільної мовної свідомості.

У масовій свідомості невчора зрусифікованого населення східних, південних міст українська мова ще залишається жаргоном селюків. Існує безліч психологічних бар’єрів у побутовому й діловому спілкуванні, подолати які багатьом людям просто несила.

В україномовних школах російськомовних або переважно російськомовних міст насправді панує штучна двомовність: і для учнів, і для вчителів україномовним є лише урок (не торкаємося тут питань нормативності уживаної мови); не полишає відчуття граничної умовності, “неправдивості” всього, що відбувається навкруги. Дається взнаки брак кваліфікованих педагогів – реальних носіїв української мови, особливо з точних і природничих предметів. Україномовний досвід, набутий дітьми у школі, немає практично жодної підтримки, продовження у позашкільній сферах, бо соціум, що оточує школяра, залишається російськомовним (часом “войовничо-російськомовним”).

Щоправда, з таким досвідом доволі виразно контрастує досвід україномовних шкіл, скажімо, Львова, які перейшли на українську мову навчання віднедавна, особливо класів, де навчаються діти з російськомовних родин.

На мій погляд, у справі виховання “україномовних українців”, бодай природних двомовців, за теперішніх обставин найбільш продуктивно і далекозоро “ставити” (вибачайте за такий вислів) не на дорослих громадян, а на молодшу категорію мовців – дітей. Маю надію, що майбутнє української мови в Україні сьогодні визначається вихованням мовної поведінки саме наймолодших членів суспільства, до речі, найменш дослідженого контингенту носіїв мови.

А українська мова у масовій свідомості все ще залишається мовою у певному сенсі умовно-штучною або мовою художників слова; мовою, яку вперто продовжують трактувати як “простонародну” й “селянську”; мовою, не здатною вербально втілити (через брак відповідних засобів) складні абстрактні образи й категорії та ін.

Чи стануть коли-небудь політична та культурна “українськості” ще й реально й повсюдно україномовними? Адже існує в світі приклад Ірландії та ірландський сценарій, за яким мовою колишньої колонії може лишатися мова метрополії. Мова повинна об'єднувати людей, а не створювати штучні перепони в спілкуванні. Крім того, наведений мною приклад мав на меті показати рівень толерантності європейських суспільств (до яких багато хто лине усією душею) у відношенні мов власного (в т. ч. не корінного) населення, що не заважає нікому відчувати себе комфортно у власній країні.

Підготувала Т. Мартинюк

vsesvit-news.info