Свято Покрови

14 жовтня за новим стилем – Свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої Покрови. “Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”. В українських селах і до сьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови й до початку Пилипівки – пора, коли наймасовіше укладаються шлюби в Україні.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої. Дівки, яким набридло дівувати, у свято Покрови потайки просять: “Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”. А на Поділлі дівчата казали: “Свята мати Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею й мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

У Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: “Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.

Для того щоб усі члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над іконою Богородиці, і розвішувала його над вхідними дверима.
Під ним ставали, як ішли до церкви, i проказували:

Пресвята Покровонько,
Перед твоїм кривалом
Голови схиляємо.
Прохаємо, Покровонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.

На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із півночі – холодною, із заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.

Цікаво, що в народі збереглося повір’я, що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: “Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.

Свято Покрови було введено у християнство в Х столітті і має під собою чи то легенду, чи то подію, яка відбулася в Царгороді. Місто було оточене чужинцями, і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахерській церкві. Це було провістям перемоги. Так і сталося: невдовзі надійшли воїни-захисники і звільнили населення від нападників. Із Влахерської церкви Богородиці дружиною Володимира Святославовича – Анною, що була сестрою візантійського імператора, в кінці Х сторіччя до Києва були привезені іменні ікони, яким приписувалось чудотворництво.

Таким чином, культ Покрови в Києві поширився досить рано. Він замінив найшанованіше божество дайбожичів – богиню родючості Макош, якій в пантеоні Володимирових богів належало одне з найпочесніших місць. За свідченням багатьох вчених, зокрема Б. Рибакова, наші пращури відтворювали Макош на рушниках, що призначалися для весняних обрядів. Її зображували із зведеними вгору руками – “мовби молить небесне божество зросити дощем поорані й запліднені зерном поля”. Ці сюжети використовувалися і для відтворення заступниці роду – Берегині. Коли Покрова остаточно замінила своїх попередниць, жінки зробили Богородицю й покровителькою рукодільництва, насамперед вишивання. Уперше, якщо можна так висловитися, національний культ Богородиці увічнив Ярослав Мудрий при будівництві святої Софії та церкви Благовіщення на Золотих Воротах у Києві. Своєрідним символом національної опіки є величава запрестольна мозаїка Матері Божої Оранти в Софії, на якій Марія, звівши руки вгору (як колись Макош), просить благословення своєму народові.

Очевидно, цей сюжет і прислужився тому, що для козаків Свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. Цього дня у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що Свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква Святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:

А срібло-золото на три частини паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали,
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи й лягаючи,
Милосердного Бога благали.

Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці й настільки щиро й урочисто відзначали Свято Покрови, що впродовж століть в Україні воно набуло ще й козацького змісту й отримало другу назву – Козацька Покрова. З недавніх пір Свято Покрови в Україні відзначається ще й як День українського козацтва.

Традиційно Покрова на Україні належала до так званих двонадесятих свят, себто великих. У багатьох селах на її честь святкували й освячували храми. На честь цього празника в Україні зведено чимало сіл. Одне з таких – Покровка, що в Очаківському районі на Миколаївщині. Засновано воно козаками й чумаками в XVII ст. на Кінбурзькій косі – найпівденнішій точці, де омиває берег Ягорлицька затока. То була, либонь, найтрагічніша сторінка в історії козацтва. Загартовані постійними військовими походами, звиклі з посмішкою на вустах дивитися смерті в очі, цього разу наші славні лицарі падали на коліна й ридали. То була їх остання ніч, коли вони навічно прощалися зі своєю матір'ю – Січчю Запорозькою. До цього їх змусила Катерина ІІ, котра остаточно знищила козацькі вольності й зруйнувала найдемократичнішу обітницю в Європі. Намагаючись уникнути переслідувань і покріпачення та не бажаючи бути знаряддям царизму, значна частина козаків вирішила переселитись у пониззя Дунаю, де владарювали турки, й започаткувати Задунайську Січ. А поки що козаки вночі зійшлися до збудованої ними Січової церкви на честь Богородиці, щоб востаннє помолитися своїй покровительці, попрощатися зі своєю духовною святинею. Зі сльозами на очах вирушили в чужий край запорізькі козаки, несучи з собою образ святої Богородиці Покрови. Ця ікона супроводжувала й оберігала їх у далекій дорозі.

Т. Ковальчук

vsesvit-news.info