Я був вдячний керівниц-тву школи за запрошення на зустріч зі школярами. Розповів їм те, що знаю. Слава Богу, можна розповідати, не боячись, що тебе покарають. Це свідчить про те, що у нас в Україні на 16-му році її незалежності створюється українська народна влада на чолі з Президентом Віктором Андрійовичем Ющенком, яка прагне відкрити людям справжню історію України і спростувати брехливу, написану комуністами. Комуністи не лише брехали, але й жорстоко карали людей, які розповідали гірку правду про радянське життя.
Про голодомор 1932-1933 років на Україні моя мама насмілилася розповідати лише в 80-х роках, коли вже була впевнена, що діти дорослі і не накличуть на себе й на неї біду своєю необережною поведінкою. Голодомором цей голод названий тому, що він був створений штучно радянською владою різними силовими заходами. Це була помста комуністів за те, що селяни не сприймали програми їхньої партії, спрямованої на колективізацію землі, на позбавлення селян права бути господарями власної долі за рахунок власної праці на своїй землі.
Це відбувалося в селі Ново-Іванівці Петрівського району Харківської області.
Мама вийшла заміж у це село за мого батька восени 1929 року. Батько був другою дитиною в сім'ї. Окрім батька й матері, у нього ще було три брата й три сестри. Старший брат був уже одружений і мав двох малих дочок. Отже, в сільській хаті стало проживати тринадцятеро людей.
Був у них земельний наділ, отриманий після революції, і домашнє господарство: три корови, свині, птахи.
Дівчата і хлопці вже повиростали, працювали вдома по господарству і в полі. Для обробітку землі об'єднувалися з родичами чи з сусідами.
Вечорами збиралися вечеряти за один стіл, і кожен починав висловлювати свої забаганки: тому те треба купити, тому інше. Здіймався гамір, сварка, доходило до плачу. Але батьки все вислуховували і купували найпотрібніше, бо на все не було грошей.
У неділю і в свята в полі не працювали, а лише вдома поралися по господарству. Решту часу розважалися, як могли. Святкували церковні свята, завжди виконуючи необхідні обмеження і звичаї. Горілки багато не пили. Зате багато співали й танцювали.
***
Таке спокійне життя було в селі, починаючи з 1924 року, після закінчення громадянської війни і встановлення радянською владою посильного для виконання податку. І селяни були ним задоволені.
Та в країні в ці роки розпочиналася індустріалізація: будувалися канали, фабрики, заводи. І гроші, награбовані комуністами у поміщиків, капіталістів, церков, монастирів, закінчувались. Треба було наповнювати казну. А тоді джерелом наповнення могла бути лише продажа за кордон сировини: вугілля, лісу, хутра і хліба.
Щоб збільшити заготівлю хліба в державні запаси, потрібно було об'єднати одноосібні селянські господарства в колективні, що дало б можливість застосовувати трактори, комбайни і іншу техніку на великих земельних масивах. Процес об'єднання селянських господарств в колективи відбувався б поступово в міру надходження нової техніки і був би безболісним. Та комуністів це не влаштовувало. Їм треба було не дати можливості селянам багатіти, бо, згідно теорії Володимира Леніна, вони тоді переходили з класу бідняків в клас середняків і куркулів. Тобто ставали буржуазією. А буржуазії в соціалістичній державі, згідно теорії Леніна, не могло бути. Тому, щоб селяни не перетворювались на буржуазію, комуністи вирішили забрати в них землю в державну власність шляхом примусової колективізації і встановлення в колективних господарствах керівниками членів партії. Тоді можна буде зерно в селян не купувати, а забирати безкоштовно і скільки заманеться.
Колективізацію сільського господарства запланував Ленін. Він поділив селян на класи: бідняків, середняків і куркулів. Слово "куркуль" в словнику тлумачиться як "багатий селянин-власник". Ленін нацьковував робітників і бідних селян на заможних селян, начепивши їм ярлик "куркуль" і вклавши в це слово значення "жадібна людина", і закликав вбивати їх у зверненні "Товариші робітники! Йдемо в останній рішучий бій!": "Куркуль скажено ненавидить радянську владу і готовий передушити, перерізати сотні тисяч робітників. ...в Росії біля п'ятнадцяти мільйонів селянських землеробських сімей... З цих п'ятнадцяти мільйонів, мабуть, десять мільйонів бідноти... Біля трьох мільйонів середнього селянина і навряд чи більше двох мільйонів куркульні, спекулянтів хлібом. Безпощадна війна проти цих куркулів! Смерть їм!".
А 8 листопада 1918 року, виступаючи на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній, він обгрунтував необхідність колективізації: "Розподіл був гарний лише для початку. Він повинен був показати, що земля відходить від поміщиків, що вона переходить до селян. Але цього недостатньо. Вихід лише в колективній обробці землі. Комуни, артільна обробка, товариства селян - ось де порятунок від невигод дрібного господарства, ось у чому засіб підняття і покращення господарства, економії сил і боротьби з куркульством, неробством і експлуатацією".
Та селяни, крім невеликої кількості бідняків, що не вміли дбайливо господарювати на своїй землі, не хотіли об'єднуватись в великі колективи з усіма підряд. Тому коли в 1928 році комуністи, під проводом "вірного ленінця" Іосифа Сталіна, розпочали колективізацію, на кінець року в колгоспи вступило добровільно лише 4% селянських господарств. Тоді в 1929 році Сталін приймає рішення проводити примусову суцільну колективізацію. Для її забезпечення в українські села направили п'ятнадцять тисяч робітників, комуністів і комсомольців, які повинні були стати головами колгоспів і очолити боротьбу з куркулями. Та селяни на примусову колективізацію відповіли непослухом: згортанням виробництва, забоєм худоби, приховуванням продуктів і навіть вбивствами активістів, отих посланців партії і їх місцевих помічників.
Комуністи звинуватили в цьому заможних селян. І з весни 1930 року Сталін запровадив політику "розкуркулення" - "ліквідації куркулів як класу на основі суцільної колективізації". Для забезпечення її на початку року в українські села прибули ще біля сорока семи тисяч робітників. Всього загалом у села приїхало біля шістдесяти двох тисяч робітників. В середньому це склало три-п'ять робітників на село. Вони не знали, що, де, коли сіяти і збирати, зате стали кістяком тих активістів, які здійснювали нелюдську політику комуністів по розкуркулюванню та знищенню українців голодом.
А організаторами здійснення цієї нелюдської політики на Україні були: генеральний секретар ЦК КП(б)У до 4.07.1928 року і учасник конференції КП(б)У 6.07.1932 року з питань колективізації Лазарь Каганович, член Політбюро ЦК ВКП(б), учасник тієї ж конференції В'ячеслав Молотов, генеральний секретар ЦК КП(б)У з липня 1928 року Станіслав Косіор, голова Всеукраїнського виконавчого комітету з 1919 по 1939 рік Григорій Петровський, секретар Київського губкому КП(б)У, секретар ЦК КП(б)У з 1924 по 1930 рік, секретар ЦК ВКП(б) з липня 1930 по січень 1933 року, особистий представник Сталіна з необмеженими повноваженнями, член Політбюро і секретар ЦК КП(б)У, перший секретар Харківського обкому КП(б)У з березня 1933 року Павло Постишев, міністр освіти УРСР з 1927 по лютий 1933 року, а з лютого 1933 року заступник голови Ради народних комісарів і голова Держплану УРСР Микола Скрипник.
Постановою ЦК ВКП(б), прийнятою 5 січня 1930 року, планувалося закінчити колективізацію в Україні восени 1931 року, або навесні 1932 року. Та в лютому С.Косіор поставив місцевим парторганізаціям завдання закінчити колективізацію в степових районах весною 1930 року, а на решті території - восени. В результаті пришвидшення темпів колективізації в середині 1930 року в Україні було колективізовано 38% селянських господарств.
Наслідком примусу і нелюдського ставлення активістів до так званих "куркулів" під час їх виселення стало безвідповідальне ставлення селян до колективного майна, землі, худоби, а також байдужість до кінцевих результатів праці. Через це, а також через виключення з виробництва розкуркулених господарств, відбулося суттєве падіння валового збору зерна і виробництва іншої сільськогосподарської продукції.
Розкуркулення продовжилося і в 1931 році.
Всього за період колективізації було розкуркулено більше двохсот тисяч селянських господарств. Якщо врахувати, що селянська сім'я в той час нараховувала в середньому п'ять-шість осіб, то жертвами політичних репресій в Україні стали більше одного мільйона людей. Одні з них загинули в таборах, інші стали інвалідами.
Далі партія повела наступ на селян-одноосібників, застосувавши наступні заходи:
1. В серпні 1932 року партійні активісти (це ті робітники, що були прислані в село, місцеві нероби, п'яниці, підлі пристосуванці, а також молодь, обдурена комуністичною пропагандою) отримали право конфісковувати зерно в одноосібних селянських господарствах. З допомогою частин ГПУ і загонів червоноармійців вони забирали навіть насіннєве і харчове зерно. Цей захід влади і був головною причиною наступного голоду.
2. 7 серпня 1932 року Сталін видав "Закон про охорону соціалістичної власності", який вводив за крадіжку колгоспного майна розстріл з конфіскацією майна. Амністія по таких справах заборонялась. За п'ять наступних місяців було засуджено 54645 людей. За цим законом за жменю зерна могла бути засуджена навіть дитина.
3. Для попередження виїзду селян із сіл в міста, мешканці яких безперервно забезпечувалися продуктами харчування через систему державної торгівлі, була введена в 1932 році паспортна система. Паспорти видавали лише жителям міст. А селянин не міг без особливого дозволу покинути село. Щоб забезпечити дієвість цього заходу, всі державні органи зобов'язані були перевіряти наявність паспортів у людей, які до них звертались, міліція перевіряла документи на транспорті, на дорогах. Спійманих втікачів із села карали примусовими роботами. А сільським радам було наказано не випускати людей із села. З допомогою активістів виловлювати їх і карати на свій розсуд.
4. В листопаді 1932 року був прийнятий закон, яким заборонялося колгоспам видавати зерно селянам, доки не буде виконано державний план хлібозаготівель. Але навіть тотальна конфіскація всіх сільськогосподарських продуктів дозволила виконати план хлібозаготівель 1932 року менше, ніж на 50%. Отже, давати зерно селянам не можна було.
5. Для заохочення активістів частину конфіскованого їм дозволили залишати собі.
Отже, саме цими заходами селяни були приречені на голод.
***
В нашій родині події розгорталися так.
Окремо від села, на відстані трьох кілометрів, був хутір. Його заснував батько моєї бабусі. Там вона виросла. На час колективізації її батько був уже старий і доживав віку на утриманні сина, бабусиного брата. Було у брата п'ять дочок. Звісно, за відсутності чоловіків, доводилося наймати робітників, щоб впоратись з господарством і землею. На хуторах тоді жили люди, які отримали землю ще в дев'ятнадцятому столітті після столипінської реформи. Часу пройшло багато, і тяжкою працею сім'я прадіда змогла обзавестися і будівлями, і худобою, і реманентом. Та в роки громадянської війни їх грабували всі, хто хотів. І на час колективізації у них, окрім будівель, майже нічого не залишилося. Однак це не завадило більшовикам віднести їх до класу куркулів. Бо треба було забрати їхню землю.
Отож, пізньої осені 1930 року рано вранці до них заявилися активісти в супроводі співробітників ГПУ і об'явили їм, що як куркулів їх прийшли виселяти. На збирання дали одну годину. З собою можна було взяти лише те, що на тілі, і що могли нести в руках. Решту їхнього майна, будівлі і землю забирала сільська рада. Їх посадили на підводи і, незважаючи на розпачливі крики і голосіння, відвезли на станцію і відправили на далеку північ, на Соловки. Везли в товарних вагонах. Бабусин батько помер у дорозі. На Соловках їх погнали на лісозаготівлі - в тому, в чому вони були зодягнуті і взуті. Годували дуже погано і лише тих, хто виконував тяжку норму. Жили в холодних дерев'яних бараках. Врешті, замерз прямо в лісі, не дійшовши після роботи в барак, бабусин брат. Жінка його збожеволіла. Одна дочка померла, у другої порушилась психіка, третя поламала ногу, стала калікою. Лише дві з сестер вціліли. Додому повертатися через десять років було нікуди. Роз'їхалися хто куди.
Отак знищували людей і калічили життя живим більшовики.
Мої батьки десь у 1931 році, слідом за старшим сином, відокремилися від своїх батьків. Народилося у мами двоє синів - у 1930 і 1931 роках. Вступили мої батьки до колгоспу. Хоча працювати міг лише батько, а мама була вдома з немовлятами.
Дідусь з бабусею і рештою дітей, двома хлопцями і трьома дівчатами, в колгосп вступати не хотіли. По статках вони належали ближче до бідняків, ніж до середняків. Була у них стара корова, яка давала три відра молока за день. Моїм батькам теж дали молоду корову на обзаведення. І вона поки що залишалася в них. Бо там було сіно і доглянути було кому.
І ось восени 1932 року до них прийшли активісти на чолі з головою колгоспу Гончаровим і почали забирати корову - за те, що вони не вступають до колгоспу. Свекруха прибігла до моєї мами, впала на коліна і почала благати маму, щоб вона дозволила віддати її корову, бо вона дає мало молока. А свою вона обіцяла віддати мамі потім. Мама погодилася, і її корову повели в колгосп. А треба сказати, що при наявності молока людина з голоду не помре.
Потім активісти почали забирати у тих, хто не вступив до колгоспу, зерно і всякі інші харчі. Забирали овочі в льохах. Вишукували по всій садибі, шукаючи приховане. Штрикали залізним пруттям по городу, в копиці сіна, соломи, в гній. Били людей, які чинили спротив. І таким чином позабирали в людей майже всі харчові запаси. У моїх батьків не забирали нічого, як у членів колгоспу. Та, на жаль, у них ніяких запасів і не було. Бо ще не нажили їх. Всі їхні запаси знаходилися в батьківській хаті. А що там все заберуть, не сподівалися. Бо це могли зробити лише нелюди. Та саме нелюдів очолили і виховували комуністи.
Зиму ще якось пережили. І настала весна. Всі незабрані запаси закінчились. Почався голод. Хто міг щось продати з речей, потай вибирався із села, потай добирався до станції, бо на дорогах стояли загороджувальні пости міліції і співробітників ГПУ, і поїздом добиралися в Росію, в Білгород чи Курськ. Там міняли на харчі свої речі. Мій батько їздив декілька разів. Було і успішно. А було, що повертався ні з чим, бо в дорозі обікрали. Та не у всіх були такі можливості. Тому за зиму багато померло людей.
Мої батьки, завдяки цим поїздкам і молоку від єдиної на дві сім'ї корови, зиму пережили. Та навесні знову прийшли до дідуся й бабусі активісти і забрали й ту єдину корову. Як бабуся їх не благала, не розказувала, що це корова невістки, у якої двоє немовлят - не допомогло. Якраз біля маминого двору вели її корову. Вона бачила, але від несподіванки розгубилася, не насмілилася вискочити і рішуче стати на захист свого добра. Як членові колгоспу, їй корову, може б, і залишили. Не вийшла. Сподівалася, що потім віддадуть. Не віддали. Все життя потім мама картала себе за нерішучість. Бо корова була останньою надією врятуватися самій і врятувати дітей від голодної смерті.
Між тим ішла весна. Стало тепло. Зазеленіло все навкруг. Їсти вже не було чого. Батька послали на курси рахівників у район. А мама одна з двома дітьми помирала з голоду вдома. Варила траву. Цим варевом годувала дітей. Та не змогла їх врятувати. Дивилися їй в очі невинними дитячими очима, коли вона їх годувала, ніби запитували: "Що ти мені даєш?". І померли тихо один за одним. Та мало було такoго горя. Ще й прийшла одного дня активістка, яку прозивали в селі "дилдою", звинуватила маму, що вона вкрала в неї якийсь горщик з їжею. А мама ніколи в житті не брала чужого. Ті, хто крали, з голоду не помирали. І от та "дилда" била маму палкою. Домагаючись зізнання. Знесилена голодом, мама не могла дати гідну відсіч. І довелося їй знести ще й таке фізичне і моральне знущання. Захисту просити було ні в кого. Вони богували в селі.
***
А мама вже ледь рухалася. Навіть стояти не могла - падала. І було їй всього двадцять три роки. За вісім кілометрів - рідне село, де батько, коваль, заробляв харчі на себе й сім'ю. Але до нього вона вже не могла дійти. Тоді попросилась до одного чоловіка, що їхав туди підводою, щоб підвіз. А він, дивлячись на неї, питає: "А що я буду з тобою робити, як ти здохнеш по дорозі?". Та все-таки взяв, підвіз. Так і врятувалася мама від голодної смерті. У батьків ще було багато її братів та сестер. Також було дуже скрутно з харчами. Деякі з дітей подалися з дому в пошуках кращого життя. Дехто з них пропав без вісті. Маму прийняли. Була у них корова. Попила мама молочка, підкріпилася трішки та й поїхала до Харкова, де влаштувалася домашньою робітницею.
А люди в селі вимирали. Свекор помер з голоду. Свекруха збожеволіла. Один з братів батька пішов з дому і пропав без вісти. Решта дивом вижили.
Люди мерли і прямо на вулиці. Дибає людина, ледве переставляє ноги. Раптом упала і померла на місці. Людей не ховали в окремих могилах. Їздили по селу на підводі, збирали мертвих. Звозили в одну яму, скидали одне на одного і засипали землею.
В сусідньому селі Чорнокам'янці вимерли майже всі. Там на в'їзді і виїзді із села повісили чорні прапори. Дійшло до того, що люди їли людей. Один чоловік приїхав провідати брата із Харкова. А брат ледве живий. Сім'ї вже немає. І ще два товариша в нього. Примітив цей гість недобрі їхні погляди, голодні і звірячі. Відпросився надвір та бігом тікати. А вони вискочили, але бігти не можуть. І крикнув якийсь йому: "Твоє щастя, що ти здогадався".
***
Між тим у газетах, по радіо про голод у селах не сповіщали, ніби його й не було. Якщо якийсь керівник доповідав вищому керівництву про масовий голод у селах, вимирання людей, людоїдство, його звинувачували в панікерстві, в наклепах на радянську владу і виганяли з партії та засуджували. А рядових людей за такі розмови теж карали позбавленням волі.
Та не всі голодували в селах. Члени колгоспів залишилися зі своїми запасами. І в колгоспі їм видавали пайки. Активісти, крім того, щось отримували під час реквізиції у селян. А ще вони ловили тих, хто потайки тікав із села і з навколишніх сіл, били їх нещадно, забирали їхнє майно і ділили між собою. Спійманих могли і вбити, бо вони були винні в тому, що порушили розпорядження радянської влади. Одна мати розповідала жінкам, працюючи в полі, що син приніс додому якісь харчі. Вона питає його: "Де це ти взяв?". "Та це ми вночі спіймали одного і вбили в сільраді. А те, що в нього було, поділили між собою", - розповідає син. "Так оце ми будемо людську кров їсти!" - обурилась мати. Та мало було серед колгоспників таких благородних людей, як ця мати.
Коли в 1934 році, після сигналу Сталіна, який вирішив перекласти вину за страшні жертви на рядових виконавців, судили винних у "надмірних зловживаннях", - секретар Ново-Іванівської сільської ради, житель села Чорнокам'янки Дейкалов свідчив: "Спіймають чоловіка, заведуть у сільраду і починають бити. А він реве від болю, як скотина. Я не витримував усього цього і вистрибував у вікно".
А були ще й такі, що не те що не голодували, а навіть дуже ситно жили в цей страшний час. Це колгоспне керівництво і наближені до нього. У мами були сусіди: чоловік - комірник у колгоспі, а жінка - сестра жінки голови сільради. То, бувало, мама зайде у якійсь потребі до них у двір, вже навесні, в самий пік голоду, голодна, і діти вдома з голоду помирають, - а сусідка варить вареники з сиром, заливає їх сметаною, борщ з м'ясом, хліб білий пече. І хліб білий, що не з'їли, ріже на скибки. А мамі каже: "Оце ріжу хліб на сухарі, на чорний день". Після розповіді про це мама з гірким задоволенням говорила: "Все одно не нажилися. Подохли вже всі. А от мені Бог дав - я ще живу". Вона померла в 1996 році, Царство їй небесне.
Микола Сищенко,
пенсіонер, м. Миколаїв.
Фото Олександра Кремко. |
