На Кінбурні цвіте орхідея.
А довкола - армада людей.
Полонила їх мила ідея:
А чи стане для всій орхідей?
Що те місто! У місті - вітрини,
І стріп-герлз, і купований гріх...
Але ще не було осетрини,
Щоб її вистачало на всіх.
І покличте минуле за свідка,
А майбутнє - за друга позвіть,
Але знаєте: риба - не квітка,
Ви цвітіть, орхідеї, цвітіть...
А цвіли ж у далекомі віці
Древні міфи наївних людей.
І підносив тобі я в правиці
Незрівнянний букет орхідей.
І в штормах, і в святах вирішальних
Увижалось нам море трави,
Де ходив молодий віршувальник
І з мольбертом - художник з Москви.
Тут чекала Геракла Гілея,
Ерос вабив,
гукав Гіменей...
І тоді тут цвіла орхідея,
І ніхто не губив орхідей.
Та не справдились наші прогнози:
Не в гармонії правда і суть.
Олігархи з Одеси, чи кози
Із Кінбурну, а все це... пасуть.
Парки вічної сива куделя.
Понад морем зазиміло. Мла...
Але ти - молода орхідея:
Як ти цвіт свій зронити могла?
Роздягалася. В трави лягала.
І не стало на світі людей...
Але випливла в морі галява,
Сяє скрізь од твоїх орхідей!
А можливо, світило щоднини
Просто в серце любовне дання?
І комусь осетрини з вітрини
У відерці носили щодня.
Марно море у мареві тане,
Гори-хвилі жіночих грудей.
І любові ніколи не стане,
Увостаннє, як цих орхідей.
***
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
І не знаю, чому
Я приїхав додому.
І тебе не зустрів -
Де мої найрідніші? -
...В глибині вечорів
Чую музику тиші.
Хто заграє мені
Вічну музику снива?
У вітражнім вікні -
Жінка,
горлиця сива.
Перелітніх гусей
Плач -
і я зненавидів,
Де блукав Одіссей,
Де постарів Овідій.
І з могильної мли -
Тільки тиша і морок...
І мої відійшли
Двадцять, тридцять і сорок.
А світило нічне
Ставить срібну печатку.
І ніхто не почне,
Не почне, як спочатку.
А світило в пітьму
І мені, молодому
І в холодну зиму
Світло рідного дому.
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
Бачу в сивім диму
Рідну постать знайому.
Із плачів-голосінь
Осінь стежку протопче...
Де мій дім?
Де ваш син?
Пом'яніть його, отче.
Скрипка грає йому,
І в огні золотому
Лине в білу зиму
Світло рідного дому.
Сорок років тому
І сто років потому.
Не забудьте питому
Ані крапку, ні кому
Ви простити йому!
Двадцять років тому
І всю вічність - потому...
***
Повертаєшся в місто, де був ти епоху тому,
Кинеш камінь у воду, немов би із "судна сучасності"...
Екскурсійна "комета" загасне в бузковім диму,
На озерній гладіні, та в серці немає ще ясності,
Просто неба пливеш, а чи вирине дальній круїз?
І де місячна стежка прослалась у пущі Анталії,
Там заплакане щастя твоє не приховує сліз...
Але щастя нема. Лиш на пляжі забуті сандалії.
Ти ж у місті невпізнаний, сієшся в очі, мов дим,
І згинаєшся долі, донизу, й горбатого месника
Посилаєш із свічкою - от і палає твій дім,
У забутому граді, від Ігоря Кіо до Мессінга..
***
Царі були - не кошові гетьмани...
А та цариця під двоглавий герб
Усе взяла - і море, і лимани,
І Бузький Гард, і шум інгульських верб.
Старокозацька грамота пропала...
Десь там, отам - отаман у коші.
Музейною пилюкою припала
Шаблюка із Дамаску в комиші.
Голосить гола гілка осокора,
Чумак вола підносить на горбі.
А ще учора, вчора-ізвечора
Співали соловейки на вербі.
Як на гербі. Але слова поета
Ніхто не чув, не вчув: "І це мине,
І хто пальне в минуле з пістолета,
Тому з гармат минуле поверне".
На Хортицю, панове відзігорні,
На Хортицю, на Хортицю... А там -
Уже звучать мелодії мінорні,
Міноритарні дні фольклорних драм.
Гербовний лицар б'ється на пістолях,
Але давно погас Чумацький Шлях.
Адміралтейство всілося у школах
І бур'яни регочуть у полях.
А нас не раз державна длань карала,
Бив молот нас і тнув гербовний серп.
І ця дорога від Мазепи й Карла
Поразкою лягла під гомін верб.
Але й тепер згадай слова поета,
Вони звучать і до великих дат:
- Стріляєш у минуле з пістолета,
То жди собі привіту із гармат...
***
Почути голос щасливої жінки,
Опісля ночі - сонорне:
- Спи...
А літо пройшло, і сумні обжинки,
І лічать зернята і снопи.
Ти ждав на появу посмертної слави,
Але за життя ще прийшла вона.
І ти не зрадів од її появи,
І випив келих її до дна.
А світ задзеркальний - із амальгами.
Із пірамідами. Але ти
Ідеш ув осінь один степами
Під реквієм вальдшнепа з висоти.
Цигарка у роті. Підніс рушницю,
А птах журливий у небі щез.
І стало жалко не просто птицю,
Себе і сивих, як ти, небес.
Життя - як автобусна ця зупинка.
Літа - як авта, і все не ті...
А як сміялась щаслива жінка!
Та все це в іншім було житті...
Дмитро Кремінь. |
