На карті сучасної України важко знайти таку територію, яка б у своїх контурах дорівнювала Миколаївщині за природною унікальністю та цивілізаційною неповторністю. Якщо вся наша країна - географічний і геополітичний центр Європи нового тисячоліття, - то ця степова ойкумена з могутніми ріками і лиманами, з виходом у Чорне море, оперта на кристалічний щит континенту, має всі ознаки субконтинентальної території. За нею бачиться майбутній ренесанс усієї України - поліетнічної європейської держави, об'єднаної сучасною глобальною ідеєю процвітання і відродження за умов непростих викликів часу. В умовах політичної стабільності та економічного розвитку Миколаївщина здатна стати для всієї України не тільки одним з промислово-фінансових донорів, а й зразком суспільного буття в умовах демократії.
З давніх-давен тут уживалися світові цивілізації, конфесії, народи. А зразок мирного союзу Еллади й Великої Скіфії у їх протиборстві ворожим племенам, арміям і впливам і тепер сприймається як унікальний історичний досвід етнічної та національної толеранції. Справді, сучасним дослідникам таємничої Гілеї та легендарної Ольвії більше відомі зразки культурного взаємопроникнення, аніж міжцивілізаційні конфлікти. Можливо, саме тому навіть перші писемні згадки про природу та населення цих протослов'янських земель пов'язані саме з Північним Причорномор'ям і степовим Побужжям. Окремі частини східнослов'янських земель, які нині становлять територію південної України і власне Миколаївської області, описані ще в творах давньогрецьких і давньоримських авторів. І хоча в цих папірусах і пергаментах сучасна людина знайде багато фантастичних історій та описів, у які повірити важко, але з трепетом уявляєш собі, як сам "батько історії" Геродот ходив тут півтора тисячоліття тому, описував то прохолодний, то спечний клімат цих земель, а також залишив коштовні відомості про древні ріки України, які й тепер зберегли свою могуть і є непроминущими транспортними артеріями Миколаївщини. В першу чергу це, звісно, Південний Буг - Гіпаніс, або Кінна ріка. І це все вперше згадав Геродот у 5 ст. до н.е. А нещодавно миколаївські археологи довели, що досліджуване поселення "Дикий Сад" у самому центрі сучасного Миколаєва існувало ще за 7 століть до Геродота і за півтисячоліття до заснування давньогрецькими колоністами міста-держави Ольвії. Можливо, це було саме те "місто кіммерійське" - сучасник золотої Трої, про яке згадував у своїй "Іліаді" великий Гомер. У 1 ст. н. е. римський історик Пліній Старший у своїх анналах називає деякі річки Північного Причорномор'я, а також описує рослини і тварини, котрі збереглися до нинішніх часів, - полин і ковила, дикі орхідеї та маки суверенно ростуть у різних місцях краю. А в заповідниках, уже за новітньої української доби, розводять бізонів і оленів, не кажучи вже про кабанів, косуль та зайців.
Історія та географія часів міста-полісу Ольвії, що входило до складу Великого Боспорського царства, накладається на карту сучасної Миколаївщини, яка в непростих реаліях пострадянського соціально-економічного розвитку зуміла не розгубити свій потенціал, особливо в тих галузях, котрі лише тут і донині працюють - у суднобудуванні, газотурбобудуванні, не кажучи про могутній потенціал сільськогосподарського виробництва.
Будучи в епіцентрі політичних, і найбільше - мілітарних, змагань потужних імперій минулого за їхнє домінування на європейському континенті, - саме ця земля зберегла унікальні скарби культури, мистецтва, літератури. А в епоху постімперських синдромів - не повернулася до вирішення спірних територіальних, цивілізаційних і конфесійних протиріч, характерних і для старої Європи, силою зброї. Так, це справді дорогоцінний спадок тисячоліть - уміння українців і росіян, білорусів і євреїв, болгар і молдаван, екзотичних етносів іще часів Еллади (тих же понтійських греків, ассирійців або рутульців), не кажучи про поліетнічний субетнос часів СРСР, - знаходити консенсус і щасливо уникати суспільної дезінтеграції, за якою - безодня братовбивчої війни.
Часом здається, що сучасна Миколаївщина - прообраз того майбутнього, про яке мріяли наші далекі предки, в кривавій історії після загибелі Київської Русі виборюючи гармонійну країну слов'янського братерства. Козацька християнська республіка - Запорозька Січ і її форпост на берегах Південного Бугу, легендарна Буго-Гардівська паланка, описана французьким істориком і фортечним інженером Гі де Бопланом, і тепер гріє душу ентузіастів козацької старовини. Адже кожен народ у своїх пориваннях до щастя упродовж століть і тисячоліть спирається на вічну мрію про "золотий вік". І зовсім не міфічними були наші далекі предки - скіфський царевич Анахарсіс, який був послом Скіфії в Елладі, написав поему про звичаї та обряди своєї Вітчизни та придумав анкерний якір, якого не знали древні греки. Ольвійський поет Діон Хризостом - автор діатриби, діалогу, який і нині використовується в церковних відправах.
Але минуле - та ще й таке легендарне, як наше, - все-таки залишається минулим. А за останні десятиліття, що їх ця унікальна земля пройшла в рамках області у складі УРСР та незалежної України, склалися зовсім нові політичні та економічні реалії. Тому 70-ліття Миколаївщини сприймається як урок історії та прогноз на майбутнє.
Майбутнє такої унікальної адміністративно-територіальної одиниці, як Миколаївська область, визначається факторами глобального характеру, але й потенцією сукупного інтелекту громади. А що час диктує і пріоритети, й виклики - мусимо повсякчас думати про головне: про людину в координатах території та про гуманітарну політику в рамках конкретного регіону.
22 вересня 2007 року - справді історична віха для самосвідомості населення Миколаївської області. Адже ніколи такої губернії не було навіть за часів Російської імперії. Миколаїв - корабельня могутньої держави на півдні Новоросії - мав статус губернського міста. Проте лише в радянські часи у межах Причорноморської низовини була виокремлена і сформована область. Корабельна, хліборобська область уславилася за кілька десятиліть більше, аніж традиційні губернії-області, проте статус "закритої території" мало сприяв її популярності серед інших областей УРСР. А відтак і тепер усі можливі шляхи розвитку цієї території - справа майбутнього.
Найперше, це суднобудування, яке за.умов інвестицій може стати колосальним економічним фактором, фактором розвитку всієї України, плюс гіганти машинобудування, легкої промисловості, харчосмакового сектора, та вирощення могутніх урожаїв зернових та олійних культур, прибуток од одного з найбільших зернотрейдерів тощо. Як у царські та рядянські часи, Миколаїв і область залишаються незрівнянними донорами метрополії та столиці в галузі освіти, культури, мистецтва. Жодна країна, жодна територія не в змозі оминути загальних законів світового цивілізаційного розвитку, тож у нових умовах і Миколаївщина, відкрита для світу, в перспективі стане конкурентоспроможною та заможною і вийде в території світового зразка, як землі ФРН або кантони Швейцарії, - в цьому немає сумніву. Тут не тільки збережено, а й примножено традиції фундаментальної науки, а вища освіта справді виходить на європейський рівень.
Усе це при тому, що Миколаївська область - не така й велика, вона становить 4,1 відсотка площі України. На площі 24,6 тисячі квадратних кілометрів, у басейні нижньої течії Південного Бугу, розташована справні унікальна земля, простягнувшись із півночі на південь на 194 км, із заходу на схід - на 204 км. Область межує з розвиненими в промислово-економічному та соціально-культурному плані Кіровоградською, Дніпропетровською, Херсонською та Одеською областями України, а через Чорне море має прямий вихід до кількох країн, у тому числі до Туреччини. На півдні територія Миколаївщини займає кілька сот кілометрів берегової лінії Чорного моря та його лиманів. Плетиво водних артерій створюють лимани: Дніпровсько-Бузький, Березанський, Тилігульський, Бузький. А ще до території області належать чотири острови: Березань і Майський, Круглий і Довгий, а також значна частина Кінбурнського півострова, який не без підстав вважають колискою праеллінської та праскіфської культур, легендарною Гілеєю, де й донині збереглися реліктові дерева і рослини, в тому числі дубові гаї, найбільше в Європі орхідне поле тощо.
За словами сучасного класика, є територія країни, а є - територія людини. Не можна в сучасності жити одними лише історичними міфами та легендами, якими красивими вони б не були. Але людина випростується ще й тому, що вона свідома величі своїх предків, дідів, батьків. І в цьому дискурсі спроможна подолати комплекс меншовартості, пов'язаний із втратою державності в минулому та перебуванням території "альма матер" у лоні інших держав, імперій, цивілізацій. У кожного народу є свій історичний шанс, і сучасна Україна, її території - в перспективі неодмінного суспільного розвитку, економічного процвітання, громадянського консенсусу.
Неможлива нині на планеті будь-яка моноетнічна держава, проте витримає виклики часу та територія, та людська спільнота, яка живе ідеалами спільнолюдськими, не зрікаючись етнічних витоків та пракоренів. У цьому плані Миколаївська область, "мала вітчизна" багатьох епох і цивілізацій, може стати Вітчизною великою: колискою нової гуманітарної цивілізації, здатною зберегти своє пракоріння і в епоху всепланетної глобалізації.
З древніх скіфських курганів, з еллінських амфітеатрів, з глибин моря - непогасне сяєво тих скарбів, які належать нам по праву. Скарби землі, води і неба. Скарби людської пам'яті.
Дмитро Кремінь,
поет, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. |
