«Є легіони рвачів у яких на язиці держава, а в голові кусок суспільного пирога» М.Є. Салтиков-Щедрін
Спочатку про загальні речі. На сьогодні в Україні вступає в завершальну фазу один із головних центральних системоутворюючих процесів нових соціально-економічних відносин – приватизація державного майна. Разом з тим, процес роздержавлення, який проходив в країні протягом п’ятнадцяти років, суспільством оцінюється неоднозначно. З одного боку, виконані головні завдання приватизації - стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки, формування на основі найбільш активних в соціальному відношенні приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва й ефективному використанні трудових і фінансових ресурсів. Проте з іншого — відзначаються величезні недоліки і негативні наслідки процесу приватизації. В результаті широкомасштабної сертифікатної приватизації мільйони громадян України, всупереч очікуванням, не стали реальними власниками. Не досягнута одна з головних цілей приватизації - створення основи середнього класу. Майже 8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більше 30 млн. власників акцій приватизованих підприємств уже продали свої акції і, не розбагатівши, повернулися до того стану в якому вони перебували до початку приватизації. Більшість із тих, хто одержав акції й формально є власником, часто не має доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто на сьогодні є справжнім власником підприємства. Однією зі стратегічних завдань приватизації завжди було і є формування ефективного власника. У цьому зв'язку особливого значення набувають здатність і можливість потенційного власника об'єкта приватизації концентрувати інвестиційний капітал, забезпечити ефективне функціонування підприємства в післяприватизаційний період. Таким власником повинен стати промисловий інвестор. Згідно з законодавчим визначенням промислового інвестора - це вітчизняний чи іноземний інвестор, який заінтересований у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту та не менше трьох років виробляє продукцію аналогічну основній продукції підприємства, що приватизується, або здійснює безпосередній контроль на такому підприємстві не менше одного року. Однією із головних вимог також є те, що промисловим інвестором не може бути компанія, зареєстрована в офшорній зоні. Як ці загальні умови реалізовувалися в Україні? Зазначені законодавчо встановлені вимоги до промислового інвестора не знайшли свого відображення при приватизації Державної акціонерної холдингової компанії «Чорноморський суднобудівний завод», яка відбулася в жовтні 2003 року. Саме тоді в суднобудівну галузь України прийшов російський «інвестор» через якого в подальшому держава втратила потужну корабельну верф, а судовий конфлікт навколо акцій цього суднобудівного гіганта наразі широко та неоднозначно висвітлювався в різних засобах масової інформації. Які ж «прийоми», за допомогою котрих чинне законодавство про приватизацію використовувалося та продовжує використовується в інтересах окремих олігархічних угрупувань і компаній? Які перешкоди стають на шляху збереження вітчизняної суднобудівної галузі та робочих рук тисяч миколаївців насильно позбавлених своїх робочих місць?
ПІДОЗРІЛА ПРИВАТИЗАЦІЯ
Чорноморський суднобудівний завод, якому цього року виповнюється 110 років впродовж своєї славної історії завжди був флагманом військового та цивільного суднобудування в СРСР, займав провідне місце в трійці лідерів світових виробників з будівництва потужних авіаносців та військових суден для зв'язку і управління супутниками та космічними ракетами. А тому, коли влітку 2003 року Фонд держмайна оголосив експертну оцінку виставленого на продаж пакета акцій ДАХК «ЧСЗ» лише 119,3 млн. грн., здивуванням незалежних експертів, які називали щонайменше ціну продажу в 3, 8 мільярда гривень не було краю. І коли після офіційних заяв високопоставлених київських чиновників про те, що на ЧСЗ поклали око великі норвезькі, грецькі та російські машинобудівні компанії, з’явилася заявка на участь у конкурсі від нікому невідомого ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф», що орендувало лише одне приміщення у самого заводу, це викликало загальний сумнів миколаївців у справедливості того, що чинилося, попри намагання влади відбутися замовчуванням можливих наслідків в разі придбання таким «ВАТом» потужного корабельного виробника. Дивитися спокійно на те, що відбувається не могли ні робітники заводу, занепокоєні стартом сумнівної машини роздержавлення, ні Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації ВР України на той час очолювана мною. Неодноразові звернення та запити до правоохоронних органів і посадових осіб Фонду та мої публічні заяви з трибуни Верховної Ради про взяття під особливий контроль проведення приватизаційної підготовки конкурсу з продажу 90, 25% пакету акцій, через об’єктивні наслідки втрати державою унікального виробництва, повернути яке буде непросто, не знаходило підтримки в чиновницьких кабінетах. Підозрілість двох дрібних суб’єктів підприємницької діяльності, що брали участь у конкурсі, дешевизну стратегічного об’єкта до якого входило 7 дочірніх підприємств і 6 різнопрофільних товариств, на території якого було розміщено 988 споруд, в тому числі 198 виробничого, 461 невиробничого призначення та 92 складських приміщення, 12 набережних і стапелів та 173 об’єкти соцкультпобуту і це все на території понад 300 га – державний апарат керівництва Фонду та посадові особи міністерств і відомств представники, яких входили до конкурсної комісії, пояснювали «масштабністю» інвестиційних зобов’язань майбутнього власника, які йому доведеться виконати. Таке замилювання очей в підсумку призвело до край негативних наслідків, але про це попереду. Як не дивно, на арену переможців вийшло таки ж те саме ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» зі статутним фондом 2,6 млн. грн. та річним об’ємом виробництва в 1 млн. грн., яке запропонувало за пакет акцій 119, 305 млн. грн. Засновниками його виявилися російські бізнесмени брати Чуркіни, яким вистачило добавити лише 5 тис. гривен до стартової ціни продажу, щоб «вмовити» державу у своїй безальтернативності, щодо майбутнього власника суднобудівного гіганта… Фіксовані умови конкурсу, які взялися виконати російські інвестори, включали в себе погашення заборгованості по заробітній платі та перед Пенсійним фондом в розмірі 11 млн.459 тис.грн., протягом двох років погашення заборгованості заводу по кредитах комерційних банків в сумі 13 млн.500 тис. грн., реалізація програми комплексного технічного переозброєння та розвитку суднобудівних потужностей ЧСЗ на 2003-2007 роки на суму 49 млн.грн. та найголовніше - збільшення об’ємів виробництва суден в еквіваленті металопродукції не менше 60 тис. тон на рік та забезпечення беззбиткової діяльність з 1 січня 2006 року, що в свою чергу давало надію на новий потужний інвестиційний підйом вітчизняної суднобудівної галузі зі всіма наслідками щодо соціальних благ для працівників та збільшення надходжень до бюджету країни в цілому. Попри загадкові обставини та підозрілі деталі в ході підготовки та проведення конкурсу з продажу 90,25% акцій державної акціонерної холдингової компанії «Чорноморський суднобудівний завод», про які тоді писали всі центральні ЗМІ, конкурс було визнано таким, що відбувся. Однак, ще за три місяці до закінчення строку погашення інвестором повної суми за проданий пакет акцій, а саме в січні 2004 року, коли ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» ще не стало повноправним акціонером ЧСЗ, Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації ВР України проводить розслідування за наслідками якого приймається рішення, що доводиться до посадових осіб Фонду, Генеральної прокуратури та Кабінету міністрів України про те, що покупець не відповідає ознакам промислового інвестора та про махінації з коштами з залученням суб’єктів офшорних зон, якими погашається сума за придбаний об’єкт. Проте, явні ознаки фіктивності конкурсу та висновки спеціальної комісії залишились лише на папері.
«ГОСПОДАРІ» СТРАТЕГІЧНОГО ОБ’ЄКТУ
Те, що сталося з заводом на початок 2005 року за час управління російських «господарників», важко зрозуміти та оцінити. Першим кроком «російського інвестора» для інвестиційного підйому вітчизняної суднобудівної галузі став продаж об’єктів масштабної соціальної сфери у вигляді будинку відпочинку «Суднобудівник» в Місхорі (Крим), бази відпочинку «Чорноморець» на курортному березі в Коблєво, піонерського табору в Рибаківці, не рахуючи гуртожитків і житлового фонду на підконтрольні братам Чуркіним господарські структури. Другим кроком вже «корпоративного господарника» стало відчуження понад 90 % виробничих потужностей цілісного майнового комплексу заводу на спеціально створені підставні ТОВи, з яких далі по ланцюгу майно передавалося на інші споріднені господарські одиниці з попередньою ліквідацією проміжних ланок, аби розірвати таким чином корпоративний ланцюг, відмивши його дочиста та не допустити повернення майна до попереднього стану. Третій крок взагалі унікальний. Навіщо чекати того часу, коли держава запитає про виконання інвестиційних зобов’язань та змусить повернути пакет акцій, що був об’єктом продажу? Звісно, такий пакет треба “розмивати”. В травні 2004 року, коли ще не висохли чорнила на підписаному в квітні акті приймання-передачі пакету акцій, що становив 90,25% статутного фонду підприємства, власник приймає рішення про випуск додаткових акцій Чорноморського суднобудівного заводу, і як наслідок, державний пакет акцій холдингу скорочується втричі, а частка міноритарних акціонерів - до десятих і сотих відсотка. В подальшому, всупереч забороні чинним законодавством маніпуляцій з державним пакетом акцій, ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» використовує ще одну «фішку» - передаючи його в заставу АБ «Брокбізнесбанк» згідно з договором застави цінних паперів, що в свою чергу, передбачає: при неповерненні кредиту закладений пакет акцій перейде у власність кредиторів. Крок четвертий. З понад 5-ти тисяч робітників заводу на момент приватизації, під тиском невиплат бодай мізерної зарплати у разі незгоди на добровільне звільнення, чисельність працівників ЧСЗ скорочується до 700 чоловік. Зазначені дії «піклувальників» трудового колективу прикриваються розмовами про необхідність оптимізації чисельності персоналу для виконання замовлень, про які нібито ведуться переговори із «солідними» закордонними компаніями. І на завершення. Аби вже «надійно» закріпитися на теренах суднобудівної галузі України, брати Чуркіни вирішують повністю знищити холдинг, як юридичну особу, адже тоді і активи можна не повертати, і акції не буде кому віддавати – збанкрутувати ЧСЗ. Знаходиться кредитор ТОВ «Алчевський металургійний комбінат», перед яким існує заборгованість підприємства в сумі близько 300 тис. грн., запускається суддівська машина, і залишається лише крок до знищення підприємства зі стратегічним значенням для економіки та безпеки держави, яке на той час і так вже перетворилося на офіс з печаткою та номінальним директором, як колись вихвалявся в одному з інтерв’ю Чуркін-старший. В такому стані та на такій «інвестиційній мрії» промислового інвестора Чорноморський суднобудівний завод, а донедавна голов¬ний годувальник півмільйонного Миколаєва та в свій час найбільший постачальник військових і цивільних суден Радянського Союзу, вступає в 2005 рік.
БОРОТЬБА ЗА ПОВЕРНЕННЯ
Як уже йшлося, процес роздержавлення має головною функцією формування фундаментальних основ для ринкової економіки та створення потужної маси об’єктів бізнесу, заснованих на приватній власності. Проте у всіх світових ринкових економічних системах використовується механізм регулювання структури власності в країні. А те, що трансформаційні зміни власності особливо актуальні для молодої української економіки, котра знаходиться лише на початку формування свого нового економічного базису, завжди було моїм внутрішнім переконанням, як в політичній, так і в управлінській діяльності. А тому, коли в квітні 2005 року я очолила ФДМУ, орган «винуватців» приватизації в країні, розпочалася відкрита боротьба за відновлення суднобудівної галузі та відновлення довіри народу до органу управління державним майном, не без участі якого Чорноморський суднобудівний завод перетворився на гіганта соціальних, фінансових та техногенних проблем, вступивши на останню ланку ліквідації затяжного процесу банкрутства. Процес приватизації заводу проходив не більше 4-х місяців, а процес його повернення наразі триває вже більше двох років. Ті обставини та наслідки, які можливо було попередити ще в 2004 році, доводиться по крихтах відновлювати сьогодні, вступаючи як у протидію з капіталом інвестора, так і з специфічною діяльністю судових та правоохоронних органів, які, на жаль, здатні негативно впливати на хід приватизаційних процесів. На сьогоднішній час на розгляді в судах України знаходиться більше двадцяти судових справ, пов’язаних з поверненням майна до холдингу та пакету акцій до власності держави. За 2 роки затяжних судових спорів скасована додаткова емісія акцій Чорноморського суднобудівного заводу, визнано недійсним відчуження промислових активів підприємства. За цей час інвестором не виконано і десятої долі інвестиційних зобов’язань, не побудовано не те що бодай одне судно, а навіть однієї тонни металу не направлено на виробництво, при цьому власники приватизованого об’єкту досить активно роздають інтерв’ю та заявляють про «недружнє» ставлення Голови ФДМУ до їхньої «інвестиційної» діяльності, прикриваючись заявами окремих можновладців нібито про їх чесний бізнес. Постає справедливе запитання, а чи можлива така «господарницька» відкрита діяльність далеких від суднобудівництва бізнесменів, якби не було у них за спиною великих покровителів? В засобах масової інформації неодноразово з’являлися і продовжують з’являтися публікації про існуючі зв'язки Чуркіних з високопоставленими російськими посадовцями, на захист інвесторів публічно виступали і радники президента Ющенка Маркіян Лубківський та Юсеф Харес. Останній володів навіть часткою “розмитого” пакету акцій холдингу та має тісні зв’язки в президентському секретаріаті. Сам Віктор Ющенко, будучи кандидатом у президенти, обіцяв невдоволеним працівникам Чорноморського суднобудівного заводу, що відродження холдингу буде одним з першочергових його завдань на посту Президента… Проте, мабуть сьогоднішня діяльність Президента направлена зовсім в інше русло і, очевидно, для відродження інших першочергових завдань... Наразі лише Фонд державного майна та за його сприяння Верховна Рада України і Кабінет Міністрів України долучені в судовий процес по поверненню суднобудівного холдингу до державної власності. Саме ці державні органи підняли ще одну вкрай важливу в стратегічному плані проблему, з якою зіткнувся не лише Фонд держмайна, а й Україна в цілому. Йдеться про науково-технічну, проектно-конструкторську, технологічну документацію з грифами «Таємно», «Військова техніка» на кораблі, побудовані ще за часів Радянського Союзу. Ця документація до цього часу знаходиться у братів Чуркіних, хоч і є власністю держави! «Інвестори» змусили державу звернутися до господарського суду, аби в суді держава доводила, що інтелектуальна власність країни, та ще такого змісту, не приватизовувалася Чуркіними, а знаходилася лише на зберіганні в холдингу. Верхом цинічності є подання «інвестором» зустрічного позову до держави Україна про визнання зазначеної таємної документації власністю приватизованого підприємства! Виникає підозра, що можливо дійсною метою приходу «інвестора на вітчизняний ринок була не просто приватизація Чорноморського суднобудівного заводу, а його тотальне знищення як могутнього конкурента неукраїнських суднобудівників, що є природним конкурентом російському оборонному комплексу, який наразі активно освоює ринки міжнародних військових замовлень та будує на експорт військові судна? А це вже проблема державної влади, її політики. Якщо конкуренція – річ об’єктивна, то чи не краще було б шукати умови співпраці, спільно боротися за зовнішні ринки, даючи «життя» високотехнічному виробництву, а тисячам і тисячам людей роботу і пристойну зарплату? Проте, доки не повернеться контрольний пакет акцій в державну власність, до того часу не зміниться і менеджмент та керівництво заводу, контрольоване на сьогодні так званим інвестором. Не зміниться і політика важливої галузі. Оцінюючи зроблене для повернення стратегічного об’єкту та приведення потужностей заводу до попереднього стану, не можу не згадати про ті проблеми, з якими постійно стикається Фонд, чи відчужуючи об’єкти приватизації, чи здійснюючи контроль за виконанням інвестзобов’язань . Проблеми ці полягають в недовершеності законодавства, що пов’язане саме з реалізацією державою її майна та ефективного контролю за його використанням. Що показує системний аналіз приватизаційного процесу та договорів, за якими здійснювалося відчуження державного майна і контроль за виконанням яких в 2005 році прийняла я, склавши депутатські повноваження? Реальний стан перших десяти років приватизації дозволяє стверджувати, що він супроводжувався численними недоліками концептуального, нормативно-правового, економічного, судового та інформаційного характеру, а часто і тіньовими, а нерідко й кримінальними методами. Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками функціонування системи державного керування, з розповсюдженою в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Сформований в Україні тип взаємодії бюрократії й частки капіталу визначив і умови зростання приватного капіталу, адже саме так утворилися тісно пов'язані із владними політичними структурами промислово-фінансові групи, що одержали назву олігархічних груп та регіональних кланів. Факт значної ролі корупції в Україні в процесі приватизації та породження на її тлі «нових українців» офіційно визнаний у впливових економічних та політичних колах світу. За роки незалежності в країні не відбулося головного - відділення бізнесу від влади, наслідком якого є гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, добробуту населення та формування середнього класу. Приклад приватизації Чорноморського суднобудівного заводу наглядно показує, за допомогою яких прийомів чинне законодавство про приватизацію використовується в інтересах окремих олігархічних угруповань і компаній. Серед них: використання статусу «промислового інвестора» як прикриття фірмам, які по суті ними не є; залучення судових і правоохоронних органів для впливу на хід приватизаційних процесів в інтересах окремих покупців; обплутування приватизованих підприємств фіктивними боргами, кредиторською заборгованістю, що занижують ціну об'єкта й роблять об’єкт продажу заручником кредитора; проведення фіктивного банкрутства; розмивання державного пакета акцій за допомогою додаткової емісії з метою зменшення частки держави в статутному фонді; внесення об'єкту приватизації за заниженою оцінкою в заставу для одержання позикових коштів і при неповерненні кредиту передача застави у власність «дружніх» банків. А найголовніше те, що знаючи такі способи використання законодавства на свою користь, більше десяти років так звані покупці-інвестори в процесі приватизаційних торгів свідомо брали на себе виконання фіксованих умов, не збираючись їх виконувати. В результаті, не без допомоги судової системи та владного чиновницького апарату, це призвело до абсолютного оволодіння підприємствами при повному невиконанні взятих на себе інвестиційних зобов’язань. Простіше кажучи, до розкрадання державних багатств під прикриттям влади. Той реальний стан речей та наслідків, що вплинули та продовжують впливати на економіку України і сьогодні, через спішну приватизацію великих промислових об’єктів (за часи перебування при владі багатьох нинішніх українських політиків), дозволяє мені стверджувати, що саме тому приватизація в цілому не стала джерелом ні надходжень до державного бюджету, ні фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. Така приватизація лише перетворила окремих осіб від влади в потужний український “політикум”, а покупців об’єктів - в не менш потужний бізнесовий клан на їх службі. Хоч, правда, хто у кого на службі – ще треба розбиратись... Формування процесу приватизації як одного з головних центральних системоутворюючих процесів соціально-економічних відносин сьогодні - це довгі роки опозиційної боротьби та протистояння до офіційних політичних курсів президентів та кабінетів міністрів, протистояння тієї єдиної політичної сили соціалістів, яку завжди представляла я, та курс і програму діяльності якої дотримуюсь на посаді Голови Фонду вже при третьому уряді країни. Дотримання чітких законодавчих норм та конструктивні і виважені засади приватизації, найголовнішим пріоритетом яких є соціальна складова умов працівників - є незмінною умовою моїх політичних поглядів. Не скажу, що все гладко вирішується при новому складі виконавчої влади та парламентської коаліції. Даються взнаки роки не кращих традицій. Однак, попри всю ідеологічну та політичну багатоманітність теперішнього Кабміну та парламентарів, одним з найголовніших чинників та критеріїв, що об’єднали такі несхожі політичні сили, є розуміння того, що в Україні повинен таки сформуватися ефективний власник, який не тільки сприятиме інвестиційному підйому виробничого потенціалу країни, надбаного за радянських часів, але й дбатиме про соціальне становище працівників як найвищої цінності суспільства та найважливішої з умов у приватизаційному договорі купівлі-продажу державного майна, скріплювати підписом який вважаю своїм надзвичайно відповідальним обов’язком. Валентина Семенюк, Голова ФДМУ.
Сегодня глава правительства Н.Я.Азаров посетил с рабочим визитом г.Николаев. Во время посещения краеведческого музея "Старофлотские казармы" Николаю Яновичу пришлось встретиться с работниками Судостроительного завода им.61 коммунара, которые вышли на митинг.
Один из крупнейших агрохолдингов и зернотрейдеров Украины — компания "Нибулон" — займется судостроительным бизнесом. "Нибулон" заключил предварительное соглашение о покупке судостроительного завода "Лиман" в Николаеве. Задуматься о развитии собственного судостроения в "Нибулоне" решили после того, как завод "Океан" сорвал график выполнения работ по строительству буксиров для компании, отмечают эксперты.
"В этом году мы ставим на ремонт 15 кораблей. Будет меньше выходов в море, чем необходимо, но уже в начале следующего года государство получит полноценный, боеспособный корабельный состав" - заявил находясь в Севастополе министр обороны Украины Дмитрий Саламатин.
Представителями ПАО «Черноморский судостроительный завод» и НАК «Нафтогаз Украины» проведены переговоры о возможности сотрудничества, и совместной работы. 16 буровых установок, заявленных ранее губернатором Николаевской области Н.Кругловым, оказались 16ю блоками-кондукторами.
11 июля 2012 года ФГИУ объявил конкурс по продаже 25% акций компании «Николаевгаз» (Николаев, Украина). Начальная стоимость пакета акций составляет 18,4 млн. грн. Заявки на участие в конкурсе принимаются до 24 июля 2012 года.
Мульти-фестиваль включал в себя разнообразные конкурсы и отборочные этапы: «Квест-фестиваль», «Студенческая мафия», фото-кросс, видео-конкурс «Кино за 48 часов», конкурс красоты «Перша Леді», студреспубликанская Pecha Kucha и, конечно же, самый веселый фан-отбор для команд и участников.
Со вчерашнего дня организаторы вызывают шок у активных участников мульти фестиваля «Студреспублика». А все вызвано их некомпетентности в вопросах по Фотоконкурсу.
Лето в самом разгаре - кто на работу, кто на отдых, а самые активные студенты города Николаева на Студенческую Республику 2012, финал которой пройдёт 23-24 июня в Парке Победы, где они отдохнут, получат заряд адреналина, море позитивных эмоций и возможность проявить себя!
Об этом говорится в письме Укрдержреестру в адрес партии.
В частности, в письме отмечается, что государственная служба готовит документы для суда о ликвидации Демократического Альянса в связи с нарушением процедур регистрации.
