Надовго чи назавжди як завжди?

На тому тижні мені додому зателефонували з «Кобзаря»: «Надо, чтобы вы зашли и забрали ваши книги…». Продавчиня, котрій я колись здав на реалізацію наші книги -щорічники «ЛН за 2004 рік» та «ЛН за 2005 рік», а також книжку Михалка Скаліцкого “Музічка”, – сказала, що відділ анулюється, і вона обдзвонює всіх миколаївських поетів, котрі жадали продати свої книги через магазин.
У понеділок я, звісно, зайшов, непродані книги забрав, за продані отримав гроші. Спитав, чи назавжди закривають відділ? «Ой, это больной вопрос…» - почув у відповідь. Мені розповіли, що закривається букіністичний відділ, де і була маленька поличка «Рідний край», куди миколаївські видавництва та автори могли здати свої книги.
У п’ятницю я зателефонував до «Кобзаря» ще раз. Вже інша продавчиня ще раз доповіла мені, що їм заборонили приймати книги у людей, що закривається букіністичний відділ через високу орендну плату, що полиці «Рідний край» спочатку були у «Молодій Гвардії» та «Кобзарі», потім лишилася одна у «Кобзарі» та й ту – закривають. Якщо я хочу дізнатися більше, то мушу зателефонувати керівництву – Тетяні Іванівні. Прізвище не сказали.
Через годинку я зателефонував. Тетяна Іванівна повторила, що орендна плата завелика для такого відділу, а прибутки – мізерні, та й взагалі авторам «Кобзар» пропонував не дужі вигідні умови продажу, що зараз вони повертають книги населенню (так!?), аби підчистити відділ, як я зрозумів, для учбової літератури, але полиця миколаївських авторів обов’язково залишиться, авторам будуть запропоновані кращі умови, коротше кажучи мені порадили подзвонити наприкінці листопада або у січні, коли миколаївським письменникам можна буде знов нести свої книги до магазину…
Мені цікаво було дізнатися, а що ж кажуть з цього приводу самі поети. Наприклад Сергій Щокін (автор “ЛН”, тексти якого видавалися в Україні та Росії). Сергій відповів, що таке діло він оцінює негативно, і що мабуть книги взагалі річ неприбуткова, окрім, може, видань на кшталт «Бухгалтерія: 1С»… Також я зателефонував миколаївській поетесі Ксані Коваленко (до речі, теж автор «ЛН»), яка була солідарна з Щокіним і додала, що якщо держава не вельми допомагає українським поетам у видавництві, а тепер ще й позбавляє можливості продавати книжки читачам, то це зовсім прикро…
Ну, думаю, це - поети. Може, у них змова яка? Треба спитати у людей з іншої галузі. Наприклад, у викладачів, для яких теж «розчищають» відділ у «Кобзарі». Наталя Лебединцева (викладач Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили) теж, виявилося, підтримує миколаївських поетів! Моя теорія про змову провалилася. Наталя сказала, що мабуть видавництво та продаж книг миколаївських авторів повинна підтримувати міська влада, а державні магазини мали б вже навчитися успішно продавати книги у сьогоднішніх умовах.
Міська влада… Добре, подумав я, і зателефонував до нашої мерії. Жіночий голос мені підтвердив, що так, це «відділ культури». Я розповів про ситуацію з «Кобзарем». «Мы этим не занимаемся. Обратитесь в библиотеки…» - була відповідь. Тоді я подзвонив до обласного управління культури. Лариса Піддубна, заступник начальника управління, теж сказала, що вони не займаються книготоргівлею і порадила звернутися до управління преси. Пізніше я ще й це слухняно зробив, але перед цим ще раз зателефонував у «Кобзар» Тетяні Іванівні, щоб взяти її прізвище для цієї статті. Коли Тетяна Іванівна почула про статтю, то одразу тон її змінився: «Никаких заметок писать не надо!..» Я заперечив, що писати чи ні, це моє діло. Моя співрозмовниця тоді зауважила, що все, що вона сказала мені у першій розмові, то не є офіційна інформація, що те все не точно і що офіційний коментар, може дати директор КП «Миколаївкнига» Володимир Дідан, якому я й зателефонував, але теж пізніше. З пустої (себто, судячи з такого-сякого життєвого досвіду, наперед малопродуктивної) цікавості я вирішив зв’язатися з книжковими супермаркетами Миколаєва, аби запропонувати для реалізації книги місцевих авторів. У «Книжковому супермаркеті», що той натепер займає половину площі «Кобзаря» та «Молодої Гвардії», мені відповіли, що продають книги тільки свого постачальника фірми «Орфей», і що з питань здачі на реалізацію книжок миколаївських авторів треба телефонувати до київського офісу, але навряд чи там чимось допоможуть… Майже те саме відповіли і у книжковому супермакеті «Емпік» і дали київського телефона. Я подзвонив. Ввічливий дівочий голос пообіцяв з’єднати мене з менеджером з питань закупівлі. Майже хвилину я чув нецікаву музику у телефоні, а потім поклав слухавку, вирішивши, що про мене просто забули… Два рази телефонував у видавництво Ірини Гудим, аби послухати, що порадить відоме миколаївське підприємство у цій ситуації, адже представники «Кобзаря» згадували про можливість у майбутньому закуповувати книги миколаївських письменників саме у цьому видавництві, але пані Ірину так і не застав на місці…
Нарешті подзвонив до управління у справах преси та інформації.
Колись наш журнал допомагала реєструвати Світлана Скиба, тоді начальник одного з відділів цього управління. Її я й спитав по телефону. «…нет, она уже замначальника управления…» - відповіли мені і дали особистий номер «замначальника». Пані Світлана вислухала мене і порадила звернутися до директора «Миколаївкниги» Володимира Дідана. Я й сказав, що от-от до нього буду дзвонити. Також Світлана розповіла, що колись депутати міськради хотіли позбавити мережу магазинів «Миколаївкнига» пільгової орендної плати, але в них не вийшло… (Я одразу згадав, що мені казали представники «Миколаївкниги» саме про орендну плату та про її розміри). А ще Світлана розповіла, що також була розмова про те, щоб книги миколаївських авторів приймали до реалізації не тільки у «Миколаївкнизі», а й у тому ж «Книжковому супермаркеті», але я сказав, що вже мав розмову з цим маркетом, і що мені відповіли… Врешті-решт ми домовился, що управління у справах преси та інформації в особі пані Світлани триматиме це діло на подальшому особистому контролі.
Останній, кому я мусив того дня подзвонити, був директор «Миколаївкниги», котрий відповів, що, дійсно, розчищаємо площу, бо буде у «Кобзарі»… ремонт. Коли я розмовляв з продавчинями та Тетяною Іванівною щось не пам’ятаю, що серед причин закриття відділу фігурував – ремонт. Ну, це таке діло, подумав я, необов’язково ж начальник має інформувати підлеглих про свої стратегічні плани, хоч «Миколаївкнига» і є не приватним, а комунальним підприємством… Насамкінець спитав я пана Володимира, а чи є можливість якщо не у цьому році, то хоч у наступному, здавати на реалізацію через їхню мережу книги миколаївських авторів. Відповідь була позитивною.

Євген Проворний

і трохи Михалко Скаліцкі

Казав пан – кожух дам. Та й слово його – тепле

Майже за півтори року магазин “Кобзар”, працючи шіть днів на тижні, продав два щорічники “Літера Н.” з чотирьох. Ми з Євгеном, виходячи не частіше разу на місяць менше, аніж на п’ять годин, продали 60 (шістдесят). Може ми так вдало працюємо, що пропонуємо нашим городянам, купивши щорічника – підтримати миколаївського поета? Тому, що маємо на меті не зиск? А що? Скажи, ти хочеш гордитися нашим містом? Ти хочеш, щоб так само, як ти кажеш приятелю чи діловому партнерові з Одеси чи з Москви: “Чув? Наші взяли олімпійське золото!”, – хочеш так само сказати: “Чув? Наші взяли Нобелівську премію!”? Хочеш. Я знаю. Сам такий.
То зроби для цього щось таке. Підеш у книжковий магазин, купити яку російську чи може й українську книжку, чи свіженького переклада якого модного світового бестселера, спитай тихенько продавця, а ще ліпше – менеджера, тихенько так спитай, не треба дивитися крізь приціл, тебе й так почують, спитай: “А не могли б ви мені запропонувати чогось нашого, чогось рідного, чогось миколаївського? Га?” І наступного разу спитай. І щоразу спитай. Корона ж з тебе не спаде. І задоволення матимеш, дивлячись як цілий поважний менеджер кліпає очима, мов би шкодливе дитинча, й мурмотить щось на кшталт “некористуєтьсяпопитом”.
І буде. Буде. Щоб я здох. Не може не бути. Менеджери супермаркетів, у тому числі книжкових, так вишколені, що з їхнього лексикону слово “нема” вилучено назавше. Вони його не вміють вимовляти.
Тож хіба ти годен відмовити собі в задоволенні, почувши за скількись тих “некористуєтьсяпопитом” – “можемозапропонувати…”, сказати: “Ну, наступного разу, може й куплю”?
Ми з Євгеном, зі свого боку… Ти знаєш, що ми робимо з Євгеном. Ти ж бачиш. Потіш себе. Підтримай нас.

Постійна інформація редакції журналу "Літера Н."

…Щоб почитати тексти авторів нашого журналу, радимо зайти до магазину «Магістр» (Потьомкінська, 57 – біля Лялькового театру) та придбати щорічники «Літера Н. за 2004-й рік», «Літера Н. за 2005-й рік».