Мабуть, для газет, які мають досвід із захисту свободи слова, наприклад, „Николаевского бизнеса”, „Українського півдня” та деяких інших, такий матеріал був би цілком природнім. Чому ж публікація на цю тему в „РП” виглядає для мене дивовижною, поясню.
Майже два роки працював у цій газеті, у тому числі й у буревісний 2004 рік і мав можливість спостерігати всю кухню, що «варилася» в той час у „РП” із середини.
Не дивно, що газета у ті часи керувалася із кабінетів облдержадміністрації (темники тощо). Керувалася, як на мене, тотально. Пам’ятаю, як напередодні одного із турів виборів президента України всіх журналістів редакції запросили до білого дому, де один з заступників голови ОДА інструктував як висвітлювати виборчу кампанію. Уже в редакції кожен журналіст був закріплений за окремим районом. Я, зокрема, за Врадіївським.
Під час всієї виборчої кампанії газета надавала перевагу одному кандидату на посаду президента України і не підтримувала іншого. Погортайте підшивку. Зрозуміло, що ніяких натяків на утиск свободи слова ви там не знайдете. Але, як кажуть, „знала кішка чиє сало з’їла”. Тож напередодні „в’їзду” у кабінети представників нової обласної влади, щоб, як я розумію, вивести з під можливого удару, у першу чергу, себе - головного редактора і саме побоюючись дорікань з боку переможців за відсутність свободи слова, за яку вона тепер так ратує, на шпальтах газети під час виборчої кампанії, і не тільки, Т. Одинцова, на всяк випадок, швиденько організує вихід редакції із співзасновництва облдержадміністрації. Покаянної ж заяви головного редактора з осудом практики утиску свободи слова в „РП” читачі так і не дочекалися.
Скажете, такий був час. Так, з цим, у певній мірі, можна погодитися. Але зараз, коли, як каже відомий російський журналіст В. Познер, „настали другие времена”, що змінилося в газеті? Давайте спитаємо, сподіваюсь, мого однодумця, зокрема у питаннях, що стосуються української мови, відомого поета, лауреата Шевченківської премії Д. Креміня, заступника головного редактора „РП”. Чи стала провідна до певного часу, у сенсі україномовності, регіональна газета, навіть пасивно, відстоювати свій україномовний статус, хоча б шляхом публікації листів читачів, щодо збереження цього статусу (на рішення облради щодо двомовності газети)? Від себе відповім - ні, не стала. Відтак, на мою думку, газета зрадила своїх самих відданих читачів саме у сенсі свободи слова. Це тільки один штрих, але який красномовно характеризує, як головний редактор „піклується” про свободу слова на шпальтах видання.
Повертаючись до вище згаданої публікації в „РП” і заяви Миколаївської обласної організації спілки журналістів України, що надрукована поряд з цією публікацією, задаюся запитанням, - де ж факти зовнішнього утиску свободи слова в „РП”? Щодо газети „Николаевский бізнес”, то посилання в заяві спілки є, а щодо „РП” – відсутні. Якщо шанована спілка (до речі, спілка тут мабуть ні до чого, бо заяву приймало, як я розумію, бюро спілки) вважала би за такі факти натяки про те, що „окремі депутати обласної ради нав’язують редакції невластиві для демократичної преси методи керівництва газетою...” (із матеріалів „Свобода слова. Хто против?), то для метрів журналістики такий підхід без попереднього журналістського розслідування виглядав би більш ніж дивним. Тож хто і що нав’язує редакції, або, скажімо, журналістам? Хтось із спілки журналістів або з колективу редакції може відповісти? Тільки, будь ласка, не кажіть, що питання оренди приміщень редакції або дискусія з правопису окремих слів є фактами, що стосуються утиску свободи слова.
До речі, депутати обласної ради, як на мене, мають право і повинні втручатися, допомагаючи менеджменту редакції – підприємству, заснованому на комунальній власності.
Але, якщо фактів немає, то газета, в якої, на мою думку, відсутні останнім часом навіть натяки авторитету на нелегкій стезі захисту свободи слова, піднімає цю тему аби уникнути, скоріше за все, перевірок господарської діяльності редакції з боку Засновника. Бо якщо все гаразд і немає чого приховувати, нехай перевіряють, чи не так, Тетяно Вікторівно? Тож для чого піднімати такий з відтінками політизації галас і кривдити, по суті, всю область?
Парадоксальність ситуації бачу ще й в іншому. Окремі представники партій та блоків, опозиційних до партії, членом якої є голова Миколаївської обласної ради, використовують конфлікт, як важіль боротьби зі своїми політичними опонентами. Все це нікому не додає моральності, навпаки, тільки її руйнує, занурюючи суспільство у своєрідне інферно.
Окремо у цьому ряду стоїть заява спілки (бюро спілки) журналістів. Говорити в заяві про те, що „за повідомленням працівників редакції, Т. Демченко вступила у відкритий конфлікт з трудовим колективом цього популярного видання...” знову ж таки без попереднього з’ясування того, у чому полягає конфлікт, є, на мій погляд, неетичним і незаконним. У чому ж суть „відкритого конфлікту”? Якщо у тому, що Засновник має відповідні претензії до ефективності менеджменту головного редактора, то до чого ж тут трудовий колектив? Дивує і не додає об’єктивності щодо зовнішніх утисків свободи слова в „РП” й те, що в заяві цю газету „пристебнули” до іншої, намагаючись підмінити наявність конкретних фактів таким собі негативним фоном, що нібито оточує обласну раду.
І все ж таки, незрозуміло, які моральні принципи Ви, Тетяно Вікторівно, сповідуєте і захищаєте, зачисляючи себе до борців за свободу слова? І що, у свою чергу, сповідує спілка, піднімаючи головного редактора „РП” до високого рівня захисника свободи слова в регіоні?
Тож у відповідності до викладеного, чи не може статися так, що корпоративна солідарність журналістського загалу захищатиме безпринципність? Якщо таке трапиться, то, на мою думку, матиме найгірші для розбудови громадянського суспільства наслідки. Бо такі протилежні поняття, як принциповість і безпринципність ототожнюються стають синонімами. У таких умовах реальної свободи, зокрема слова, нам ще довго не бачити, а відтак і громадянського суспільства.
Автор статьи: Володимир Завода
Материал размещен на правах рекламы.
|
